Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Кілька днів у будинку не було нікого, і я вже вирішив, що цей полудень, з його пекучими променями, які добиралися до нас навіть крізь затінок пальм, буде останнім. Однак, виявилося, я можу витерпіти й це. Я вижив, вже не знаю, якою милістю, а от мої братики – ні.

Після того гарячого полудня, коли спека почала потроху спадати, до нас у двір нарешті зайшов хтось із людей – напевне, вони жили по сусідству, за Кам’яною Стіною. Мене знайшли у коробці, де я, притиснувшись черевцем до картону, насилу втягував у себе повітря, і мене забрали з собою. Мої братики залишилися там – далебі їх чекала та сама доля, що й нашу маму, й інших моїх братів і сестер, – їх ховали в пакет і виносили кудись у Великий Світ, і я вже був достатньо тямущим, аби зрозуміти, що їх не чекало там нічого доброго.

Їх було двоє – моїх нових господарів і повелителів. Мені дали миску з водою і миску з молоком. Я насилу зміг ковтнути трохи молока – горло висохло, і в ньому вже не було сили видобути жодного звуку. Можливо, саме через той випадок потім я був таким тихим, не подавав голосу навіть у найскрутніших обставинах.

Вони назвали мене Джеремі, або просто Джеррі. Щo я мав їм на це сказати? Я міг лиш махати хвостом, показуючи, що повністю і цілком їхній і вони можуть зробити зі мною все, що хочуть.

Мені виділили місце в коридорі, темному і тінистому, на шматині, що лежала на холодній кахлі – та кахля після розжареного картонного коробка видавалася справжнім раєм. У мене з’явилася власна миска, яку двоє моїх господарів – то були Він і Вона – наповнювали молоком частіше, ніж я міг би його випити. Перші кілька днів я просто пив його й одразу ж засинав. Прокидався, впивався знову і тут же поринав у сон.

За тиждень, чи, може, трохи більше, я відчув, що сили повертаються до мене – я можу спинатися на лапи, а не лише безпомічно бити хвостом із появою Господаря чи Господині. Я відчув себе живим, потрібним, біля мене була увага людей, я відчув, що важу тепер значно більше (у переносному значенні), аніж раніше, коли, забрьоханий, лежав у куряві, навіть не маючи снаги відігнати від себе мух, що залазили в очі.

Я, якоюсь мірою, став осердям життя цієї пари. Це було трохи дивне життя: мені закладали нашийник, зроблений зі шматка червоної хустки Господині. Ми почали ходити з Господарями на прогулянки – у мені прокинулося бажання бігати, стрибати, повискувати з радості, от тільки гавкати я чомусь не міг. Здавалося, та спрага, що її довелося пережити під пальмами на закинутому подвір’ї, позбавила мене голосу раз і назавжди.

Отож, ми веселою гурмою – я, Господар і Господиня – намагалися прив’язати мене до повідка – при цьому я докладав усіх зусиль, аби ця гра тривала якомога довше. Далі ми йшли гуляти набережною. Дивно було почувати себе прив’язаним до когось – ти наче й володієш свободою, яку мав раніше, але вже – на значно меншому радіусі. Тепер ти зобов’язаний іти біля чужої ноги. Це було й дивно, й цікаво, й навіть викликало у мене щось схоже на гордощі. Я проходив повз інших псів з відчуттям, що життя було направду ласкавим до мене й значно менш ласкавим до інших. Мені ж у спину впивалися заздрісні погляди волоцюжок, які не знали, що означає власна миска чи тепла шматина у коридорі. Я був певен, що виграв невидиму лотерею – що я винятковий пес, котрий повинен прожити особливе життя, сповнене вищої насолоди, безпеки і захисту.

Однак моє щастя тривало недовго. Я був геть іще цуциком – варто було першому-ліпшому вуличному псові настовбурчити шерсть на загривку, як я тут же підбирав хвоста і ховався за ногу Господаря або ж залазив під лаву, на якій сиділа Господиня. Я знав, що цей світ наповнений хижаками і щойно я вийду в нього сам, без рятувального зв’язку з людьми у вигляді повідка, як усі нещастя й недолі тут же накинуться на мене.

Одного дня я побачив машину біля нашого дому. Це був старий джип, з розряду тих, яким возять різні вантажі. За кермом був хтось із місцевих, і він нетерпляче постукував по керму автомобіля пальцями. А поки там що, Господар заносив речі у машину, а Господиня ходила з кімнати в кімнату й перевіряла, чи вони нічого не забули. Я зрозумів – настає мить розлуки. І крім туги за моїми хазяями відчув заштрик страху – відчув, що більше не буде загорожі між мною і цим Великим Світом і що я повністю стаю відданий самому собі.

Господар наблизився до мене й сказав:

– Ну що ж, Джеррі. Ми поїхали, хлопче.

Я благально подивився на нього і замахав хвостом. Він засміявся і почав гладити мене за вухами.