Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Засинаючи на Оліньці, Амріт Капур знав: вічність – це те, що завжди з тобою.

Серед ночі він прокинувся, і Оліньки під ним не було.

У коридорі невеличкої квартири горіло світло.

У ванній сиділа Олінька і гірко плакала.

«Я думала… я думала, ви мій духовний вчитель, – захлинаючись, проговорила вона російською. – А ви… а ви… ско… скористалися мною…»

І зайшлася у плачі.

Амріт спершу відчув, ніби над ним зімкнулися якісь двері. Стало тяжко дихати, стало нудотно на серці, стало по-справжньому страшно.

«Та як… Та шо… та я… та ти…» – Амріт відчув, що російські займенники починають плутатися. Праведний гнів затопив йому горло. Йому плюнули в саме серце. Як його киданули! Як його розвели!

Амріт, тримаючись за серце, повернувся у ліжко і тихо заскулив. Він натягнув на себе простиню і заскулив голосніше. Він відчув над собою космічну насмішку.

Ця насмішка пропекла його до самої глибини.

Амріт зіскочив з ліжка і почав похапцем збирати речі. Сором… Який сором! Який вселенський сором!

Він не мав навіть сили попрощатися. Вискочив із квартири і з криками збіг сходами на морозне повітря. Місяць висів високо, освітлюючи страшні недобудови багатоповерхівок. Куди податися в цій окраїні світу?

Амріт, повискуючи, побрів із валізою в руці просто вперед.

Вранці, на станції метро «Пушкінська», в переході, де він зупинився попити розчинної кави, Амріт побачив молодого чоловіка в оранжевому поларі. Той намагався продати перехожим барвисту літературу з зображенням Крішни на обкладинці. Амріт знав, що то за книги. Головна називалася: «Бгаґавад-ґіта, як вона є».

Це було про нього. Ось вона, Бгаґавад-ґіта – пісня Бога, як вона є. Ось вона. Ось вона.

«Гей, – покликав він хлопця. – Ти звідки?»

«Харібол, – привітався юнак. – Хочете дізнатися більше про Бога?».

«Не треба. Сам тобі можу розказати. Слухай, мені з вашим старшим поговорити треба. Можеш організувати?».

Хлопець в оранжевому подивився на Амріта, ніби впізнавав у ньому когось знайомого.

– А-а-а-а, я знаю, хто ви, – потягнув юнак. – Ви – Свамі Кумар, так званий безсмертний йог, проклятий. Мені наказано не спілкуватися з вами. Так, я проведу вас до храму.

Хлопець привів Амріта до храму.

– Зачекайте, – сказали йому. – Прабху прийде за сорок хвилин.

Перед ним поставили чашку з ароматним напоєм і тарілочку з тістечками, від чого рот наповнився слиною. Амріт скуштував смаколики і пригадав Індію. За стінами чулися знайомі з вулиць Калькутти, повні солодкої розлуки співи: «Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна, Крішна, Харе, Харе, Харе Рама, Харе Рама, Рама, Рама, Харе, Харе».

Звуки музики нагадали йому про дім на Радхарані-роуд. Пригадав маму, тата, пригадав шкільний театр і постановку «Махабхарати», де він грав роль Ґанеша. Все виглядало так казково в юності, а обернулося бездонним московським болотом.

Раптом у голові піднявся спогад з лекцій професора Рами. Професор розповідав про давній звичай. Ґуру, який спить зі своїми учнями, проклятий. Такому ґуру священні тексти рекомендують для спокути втопитися в місці, де сходяться три ріки. Утопитися, аби не мучитися.

Амріт зрозумів, що Бог ненавидить його.

Амріт подивився на тарілку, де щойно були солодощі, на двері, за якими співали, накинув на плечі пальто і тихо пішов геть.

Ні сліду, ні знаку, ні натяку. Він зібрав свої речі з офісу на Преображенській і за три дні вже виїжджав до Внукова на рейс «Москва – Делі».

Чоловік припинив вдавати, що він молиться. Холод пробрав його до кісток. З носа крапало. Він відклав вервицю з рудракші, і думки, які зібралися були у струнку картинку біографії, розлетілися, наче зграйка пістрявих рибок.

Чоловік піднявся і став поволі заходити у воду.

Холод обпікав аж до серця.

– Обережно, – почув він з-за плеча.

На березі, тримаючи в руках його одяг, стояв сивочолий індус у сірому твідовому костюмі, наче щойно вийшов з лекційного кабінету.

– Професоре Рамо! – вигукнув Амріт.

– Амріт Ґоуранґа Капур, – озвався професор, – я прийшов повідомити тобі від імені Господа Ґауранґи, що прокляття знято. Тобі не треба здійснювати праяґ. Тобі достатньо повернутися до Москви і прийняти в дружини матаджи Олінька дасі і присвятити себе відданому служінню її лотосним ступням до кінця своїх днів. Така воля Всевишнього.

– Я не зможу, професоре. – Рот Амріта скривився від сліз. – Я не зможу дивитися їй в очі. Я не зможу сказати їй ні слова! Я осоромлений навіки. Не забирайте в мене хоч цього, професоре! Не забирайте в мене можливості достойно померти!