Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Дитинство Амріта (повне ім’я при народженні Амріт Ґоуранґа Абхішек Капур) проминуло у Калькутті, в Західній Бенгалії. Він народився в сім’ї працівника телефонної компанії, був наймолодшою дитиною, але від цього жодних бенефіцій не отримував. Його батьки були шудрами, ходили до храму Калі, їли сіль і м’ясо, читали американську пресу. Єдиною славою в його дитинстві було те, що батько працював у тій самій телефонній компанії, що й батько Мітхуна Чакраборті. Це дало свої десять хвилин слави потім, у Росії. А так – усе як у всіх.

Амріт ходив до школи, де викладали на гінді, був захисником у шкільній футбольній команді, брав участь у театральній самодіяльності, у постановці «Махабхарати» грав роль Ґанеша. Все виглядало безхмарно, Амріт давав перспективи, Індія любила Амріта, Калькутта ж була загалом байдужою.

У шістнадцять батьки віддали його до Шотландського католицького коледжу в надії, що дитина опанує інґліш і поїде до Штатів шукати кращої долі. Батьки хотіли, щоб Амріт доробився до кращого життя, Амріт хотів скуштувати гамбургер, Калькутта залишалася до нього холодною.

У віці двадцяти одного року він поїхав у Лос-Анджелес, аби вивчитися на медика. Йшов 1967 рік.

Боб Ділан, Донован, Джоні Мітчел, Брюс Спрінґстін. Їхні імена закарбувались у пам’яті сильніше, ніж мантри. Медика з нього не вийшло – Амріт злився з потужним рухом курців трави, споживачів ЛСД і слухачів рок-н-ролу, співав «All you need is Love» на концерті у Вудстоку в компанії напівголих дівчат із Сан-Франциско, допомагав «Чорним пантерам», жив на даху військового госпіталю, переховував від військової повинності студентів-медиків, їв гамбургери, чіпси, пив колу з льодом, курив «Лакі страйк», читав комікси про Супермена. В листах додому він писав: «Мамо, в Америці настали дивні дні. Всі ходять майже голі. Зараз дуже весело. Демонстрації, страйки. Студенти бойкотують, перекривають залізниці. Я – серед них. Здається, скоро ми захопимо владу. Мамо, я знаю, ти зі мною не погодишся, але я, дивлячись на цю країну, впевнений – справа Ґанді хороша і зробить іще багато доброго для Індії та для всього світу».

З Індії йому приходила така відповідь: «Амріте, не будь дурнем. Кидай це діло і знайди хорошу роботу. Тато каже, щоби ти з’ясував, які можливості експорту бобових до Лос-Анджелеса».

Після цього листа Амріт батькам писати перестав і тільки час від часу бачив у сні то рідну школу на Радхарані-роуд, то заплакану маму, то містера Ґанешу з плакату, що висів у них на кухні.

У 1967 році здавалося, що свято триватиме вічно. Амріт поїхав у подорож Америкою та опинився у Сан-Франциско, де й познайомився з професором Рамою.

Професор Рама читав лекції для студентів Берклі, Амріт мив підлоги у коридорах кампусу. Професор Рама був поважним індусом, який добре розмовляв англійською. Амріт носив джинси «левіс» і бейсболку «Доджерсів», команди з дивною назвою, яка грала в дивну американську гру. Вони зустрілися в коридорі.

– Намасте, – сказав Амріт і захитався, коли професор глянув на нього.

– Обережніше! – сказав професор Рама і допоміг Амрітові не впасти у відро для миття підлоги.

Вони одразу ж упізнали один одного за характерним акцентом. Професор Рама теж був із Бенгалії, жив у США від часів революції Ґанді, читав тут лекції з культури Давньої Індії й вів заняття з йоги. Професор Рама натякнув, що був би зацікавлений побачити молодого Амріта у себе на лекціях. Амріт, відчувши підступ, сказав, що зайнятий і що сьогодні не може.

– А завтра?

– І завтра… І післязавтра теж… Ні, ви знаєте, професоре, стільки роботи…

Професор Рама з розумінням кивнув.

– До зустрічі, – загадково кинув він на прощання, і Амріт довго проводжав його постать, що віддалялася по коридору, поглядом.

Років зо три минуло, перше ніж Амріт знову згадав ту зустріч. Амріт зійшовся й розійшовся з британкою Трейсі, купив і продав автомобіль «мустанг», підсів і зіскочив з кокаїну, знайшов і загубив сенс життя. Коли розпалися «Бітлз», Амріт відчув, що в серці його щось розкололося навпіл, і почав шукати учителя.

У день, коли для Амріта закінчилося старе життя, він гуляв по Ломбард-стріт. Проходячи повз вітрину книжкової крамниці, Амріт побачив книгу, яка привернула його увагу. «Шишумара Баба: біографія йога».

На обкладинці було зображено обличчя йогіна.

– Професор Рама! – вигукунув, не стримавшись, Амріт.

Це був він. Сумнівів бути не могло. Амріт почав гортати книгу. З тексту слідувало, що Шишумара Баба – йогін, який живе уже четверте століття поспіль. Йог цей, згідно з книгою, проживає зараз десь у Тамілнаді та є живим доказом безсмертної природи людини.