Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

За шість днів, що він провів у суворих переходах, він уже встиг загубити відчуття, наче він комусь належав. Тепер він належав стихії, і стихія підкорялася йому.

Щось у ньому наче прояснилося всередині. Щось зм’якло. Батя відкрито дивився перед собою. Позаду нього здіймалися чорні хмари грози, але він знав – варто почати крапати першим краплям, і він зможе надіти свою водонепроникну куртку. Він здатний це пережити.

Що буде далі – невідомо. Попереду – поїзд, на який він запізнюється. Позаду – темна буря.

Раптом Батя зрозумів, що йому однаково, як складеться його життя далі, – геть однаково. Він і раніше приходив до цього відчуття, але тільки тепер почув по-справжньому, що йому все одно.

Все одно.

Його нога ступила на камінь скраю стежини, і раптом наче якась сила потягнула його донизу – він явно встиг почути, як хтось хапає його за ногу і смикає. Він тільки й встиг, що вхопитися пальцями за сухий ґрунт і заламати кілька нігтів, провалюючись під важкістю власного тіла. Його пальці нарешті впіймали якусь коренюку – схоже, що корінь ялівцю, – і падіння припинилося. Якийсь час йому ще сипалося в обличчя каміння, яке він зачепив своїм сходженням.

Батя спробував знайти опору для ніг і відчув, що ноги його провалюються у порожнечу.

Він вхопився другою рукою за коренюку, знову промацав ногами повітря під собою і, не знайшовши там нічого, глянув униз.

Унизу він побачив ущелину, вздовж якої бігла річечка. Занурений у думки, він не надавав значення урвищу, вздовж якого, ступаючи стежкою, він ішов останні кілька хвилин. Висячи на корені, Батя відчув, як перша хвиля адреналіну, що вистрибнула в кров, уже потроху вщухала, і спробував підтягнутися на коренюці догори, допомагаючи собі ногами. Коренюка від його розгойдувань почала видиратися з ґрунту, і Батя лише встиг міцніше вхопитися за стовбур деревця. Бовтаючи ногами над проваллям, він раптом оцінив усю іронію своєї ситуації.

Боги сміялися з нього.

Боги напевне що сміялись.

Наче в якійсь даоській притчі, він опинився завислим над прірвою, тримаючись за тонку билину, що якось прижилася тут, на камені. Десь тут мала б іще рости суниця.

Батя подумав, що він більше за все зараз хоче зробити, – і йому на думку прийшла Аліна. Подзвонити малій. Попросити пробачення. Попросити пробачення за весь той біль, що він їй причинив.

Наче за його бажанням, перед очима виник образ. Він побачив Аліну на далекому пляжі, в парео та брилі, а поруч із нею – Пашу, її чоловіка, якого він заледве знав. Пашу, через якого все пішло наперекосяк. Через якого Аліна кинула Вадима, через якого почалася вся розруха, через якого…

А може, так і мало бути – може, це було неминучим поворотом долі, щоби вона розлучилася з Вадимом, щоб усе старе життя Баті внаслідок тонкої, майже невловимої гри ниток, що смикають обставини, повисло на одній волосині, – тільки для чого? Невже для того, аби він зрозумів, що не має й не мав жодної влади над стихіями? Що бик, якого він приручав усе життя, як на чанських картинках, врешті, тільки вдавав, що став покірним, і, варто було відвести око, знову вирвався на волю?

Ох, цей бик.

Батя відчув, що йому далеко – незмірно далеко до досконалості, до святості, до просвітлення. Що все, з чим він стикався у своєму житті, було тільки ілюзією, оманою, хитрою грою, аби вселити йому впевненість у власній всемогутності, непідвладності долі, аби зробити підніжку тоді, коли він менше за все чекатиме цього. Чи міг бути за цим якийсь план? Чи, може, на це була воля Бога, якого він так і не знайшов? А якщо й була на те воля Бога, то чому Він не захотів прийняти його підношення? Чому не захотів відкритися Баті? Невже для того, аби й тут Батя повторив помилку Каїна? Убив у собі слабшого, убив із заздрості, через відсутність смирення?

Що ж, коли така воля Твоя, нехай. І смішно вже переживати за поїзд Сімферополь – Київ. Смішно переживати за Лару й Вікторію.

Лови мене, коли так, Господи.

Корінь, на якому він висів, раптом обірвався, і Батя відчув, як він летить униз. А ще за якийсь, дуже короткий, час відчув сильний, німий удар, тільки щелепи клацнули так, аж загуло. Здається, він навіть почув дзюркіт води, такий безглуздий у цій ситуації і непояснимо, нав’язливо звичайний. «Аліна», – тільки подумав він.

Біль прийшов майже одразу, наче долетів із запізненням. Біль був таким сильним, що Батя не повірив спершу – чи могло бути правдою, що людське тіло розраховане відчувати так багато болю водночас? Це було несправедливо, пекельно несправедливо з боку Бога, щоби такий тяжкий біль тривав у свідомості так довго. Але біль цей, як не дивно, виявився цілющим. Він пропікав його до самої середини, туди, де жили всі його вузли, до яких не було змоги дістатися жодними практиками, жодними асанами. І коли біль дістався й туди, уже не фізичний, а біль розуму – більше за все йому було образливо, що Бог був таким несправедливим до нього, – коли біль розуму досяг і цього затаєного, внутрішнього вузла, він розтиснув зуби, бо не мав сили витримувати цей біль, і крик вирвався з нього, а вузол розповзся. Все потьмяніло всередині нього, пути спали, і він відчув, як випурхнув, звільнений, з гарячої, ремигаючої маси болю. А далі настала сяюча пітьма.