Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Потай від інших Батя поїхав до Голосієва, готуючи заздалегідь фразу про те, що ходив на місце сили, в тому разі, якщо доведеться зустріти там когось зі своїх тренерів чи учнів – всі ж бо знали, що Батя таких речей не сприймав.

На монастирі його різонув напис: окрім католиків, протестантів і п’ятдесятників, до храму заборонялося входити йогам, магам та екстрасенсам, і Батя, вже налаштувавшись на піднесене, знову занурився в скепсис. Повторюючи за іншими парафіянами, він перехрестився і зайшов до святої. Дух свічок, кадила і людського подиху стояв у гробівні. Горіли лампадки. Люди молилися, хтось плакав, інші підходили до мощей, прикладалися чолом, цілували, залишали записки.

Батя написав на записці: «Нехай в Аліни все буде добре» – і поклав її під покривало над мощами. Перехрестився і вийшов на свіже повітря.

Його огорнув спокій, уже забуте відчуття тепла. Не бажаючи їхати з монастиря, він блукав засніженим храмовим подвір’ям, спустився до озера і, присівши там, серед дерев, охопив руками голову. Він надто довго скручував себе у тугий вузол, і сподіватися, що зараз цей вузол, змащений миром, розв’яжеться, а серце запахтить ладаном, було марно. Він відчув себе по-дурному – йому вже п’ятдесят, а він, як ідіот, приїжджає раптом ні сіло ні впало до монастиря.

«Спаси, Господи, добрий чоловіче, – почув він голос за спиною. Над ним, на кручі, стояв довготелесий монах. Чоловік у кілька кроків збіг до нього. Він мав бороду, виглядав свіжо, був іще молодим. Батя не без в’їдливості зауважив, що в бороді у монаха шматочки дерми і крихти їжі. – Красиво, та?»

Лід скував озеро, верби було вкрито інеєм.

«Вітаю, – озвався Батя, щоб не бути неввічливим, уже передчуваючи спробу проникнути в його внутрішні кордони. – Я вже йду».

«Та можете й не спішити, – відказав монах. – Сам сюди приходжу помилуватися. Я вам не заважатиму».

Батя кивнув головою, ще не довіряючи монахові. Вони трохи постояли біля берега, монах щось бурмотів під ніс. Батя, відчуваючи себе зобов’язаним чимось чоловікові, який стояв біля нього (мовчати в його присутності було незручно), спитав: «Скажіть, а в чому все ж таки сенс історії про Каїна та Авеля? Чому Господь не прийняв жертви Каїна?»

«Така була Божа воля, – відказав монах. – Бог ні від кого не залежить. Хоче – приймає, а не хоче – не приймає».

«Так що, сенс не в тому, що Господь не вегетаріанець?»

«Сенс історії – у смиренні. Каїн позаздрив Авелеві, бо в гордині своїй думав, що і його жертву Господь мусить прийняти теж. Але не ми над Господом, а Він над нами».

Монах подивився на нього глибоким, добрим поглядом.

«Бачу, ви людина хороша, про високе думаєте. Скажіть, може, якийсь камінь лежить вам на душі? Відкрийте серце, душі легше стане», – мовив монах.

Щось тепле огорнуло Батю від цих слів. Ні, ні, він не збирався йти туди, не збирався піддаватися цьому чарові.

«З донькою проблеми, – сказав він неохоче. – Дитину втратила».

І, сказавши це, тут же припнув собі язика. Він відчув себе полеглим.

Монах, що стояв поруч із ним, дивився на замерзлу гладінь озера, на присипані снігом дерева і, здається, відчув його стан.

«На все Божа воля, а ми, горді, свого вічно дерзаємо. Смиренням перед Всевишнім вмащуємо серце. Помоліться за доньку, – сказав монах. – Господь допоможе».

«Так, звісно», – сказав Батя скептично і почав підійматися з байрачка до стежки.

«Дякую. Бувайте», – додав він на прощання, не дивлячись уже на монаха.

Його вже дістали і це місце, і сама дурнувата ідея, і відчуття, що він програв, ділячись накипілим із незнайомим чоловіком.

«Як доньку звати хоч, скажіть?» – гукнув йому монах.

«Не важливо, забудьте», – кинув він, не озираючись.

Зупинився, відчуваючи на собі монахів погляд.

«Аліна», – сказав він через плече.

«Приходьте ще, – озвався монах. – А за Аліну помоліться, і я з вами помолюся до святої матушки Аліпії, та й Господь її не залишить».

Батя його вже не слухав. Він гарячково шукав у кишенях куртки ключі від машини, аби поскорше поїхати звідси, поки його не заскочив за розмовою з монахом хтось із його знайомих.

Про цей випадок він не розказував нікому – навіть Ларі. Того вечора він повернувся додому, до Віки, поговорив з малою по скайпу – сухо, як не з рідною. Всі інтонації, які він вкладав у голос, видавалися йому фальшивими, особливо це бажання стати зараз, у ці тяжкі для неї дні, ближчим до неї. Він відчував, що його серце скувала байдужість. Мала… мала відповідала так само. Вона вся пішла у нього. Він сам виховав її такою – суворою і прямою, зробив із неї воячку. Вона сказала йому байдуже: «Нічого не сталося, тату, народимо ще одну». Він бачив, які напружені були в неї жовна. Вона стала безжальним воїном. Це те, чого прагнув досягти у житті він сам.