Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Ми заночували в товариша Ніколая – молодика з Каїра, якого звали Ґамаль. Спершу той не хотів впускати мене до квартири, але Чарлі запевнив, що я – добрий хлопець, і мені дозволили залишитися в коридорі. Я, звісно, не упустив шансу роздивитися місце, де нам випадало переночувати і, поки мене не затягли назад у коридор, пробігся квартирою. То була порожня, непривітна хата з обшарпаними стінами. Господар спав на матрасі. Окрему кімнату відвели Ніколаю й Наташі, Чарлі ж приліг на диван.

На одній із обдертих стін я зауважив річ, що слугувала, вочевидь, за прикрасу. Вона довго привертала мою увагу, і думки самі поверталися до неї, наче намагаючись зрозуміти, в чому ж її призначення.

Серед ночі я прокинувся і втямив, що на стіні висить музичний інструмент. В мої вуха наче який безтілесний голос прошепотів: «Ау́д». І я зрозумів, що то – ім’я дивної речі.

Це розуміння принесло радість, а водночас засудомило болем. Вночі я думав про ауд і все намагався здогадатися, як він звучить і як на ньому грають, і що більше намагався зробити те, то більше мене охоплював щем і відчай, для якого, здавалося б, не було ніякої підстави.

Квартал, де стояв наш багатоквартирний будинок, жив своїм життям. Навіть уночі. З вулиці чувся такий же гамір, як і вдень. Хтось кричав, свистів, хтось плакав і стогнав, десь чувся сміх, десь не змовкали розмови, іноді вили сирени. У вікна, наче вдень, било різке світло ліхтарів. Часом до моїх вух долинав віддалений собачий гавкіт, і мені кортіло дати про себе знати теж, але доля вчинила так, що ця проста радість була мені недоступною. Я лежав і чекав світанку, а коли чекати стало несила, пішов і почав скавуліти Чарлі під вухом. Той вийшов зі мною на вулицю, і я з полегшенням зробив свої термінові справи, після чого умиротворення прийшло й до мене.

Заспокоєний, я спостерігав за нашою подальшою мандрівкою. Машиною ми вирушили у місце, звідки мали летіти в Індію. На під’їзді до цього місця я відчув поштрик чогось особливого, величного. Я побачив, як над нашими головами зі страшним гуркотом пронеслася велетенська срібляста птаха, і, притисши вуха до голови, з переляку став брехати на неї. А що з горлянки моєї міг вириватися хіба шепіт, виглядало це, звісно, жалюгідно, але срібляста птаха пролетіла й не зачепила нас, і ми залишилися живі. Я відчув, що наближається велике випробування.

– Не бійся, – сказав Чарлі, притуляючи мене за шию до себе. Я важко дихав і дивився у вікно, вдаючи, що геть не боюся. – Це просто літак. Ми полетимо на такому в Індію.

Від його слів я здригнувся.

Велетенське приміщення, куди ми потрапили, було наповнене людьми і звуками. Різкі запахи парфумів та косметики врізалися мені у ніздрі, аж захотілося чхати. Блиск ламп, гамір людей змушували мене мружитись і притискати вуха міцніше до голови.

– Нам потрібно здати нашого хлопця у багаж, – сказав Ніколай біля стійки, де моїх супутників стали запитувати про документи.

– Потерпи трохи, малий, – сказав мені хлопець. – Пару годин – і ми в Делі. Ось тобі булка на дорогу. Чарлі, допоможи мені його запхати сюди, поклич його.

Чарлі потріпав мене за вуха і сказав своїм невиразним голосом:

– Не бійся, скоро ми побачимося. Ходи сюди.

І я покірно заліз у тісну клітку, скрутився у ній калачиком, і за мною зачинили дверці. «Прощавай, Чарлі, – подумав я. – Не знаю, чи ще колись побачимося, ти був хорошим другом, але міг би давати більше сендвічів із тельбушками».

Від безвиході я зжував булку, що пахла ліками, і по якімсь часі відчув, як сон зморив мене. Дорога була тяжкою, і я, віддавши себе в руки долі, поринув у забуття.

Приходити до тями я почав тоді, коли відчув, що клітку зі мною кудись везуть. Моя компанія в цьому холодному бетонному тунелі була розмаїтою. Поруч, у клітках, лежали хом’яки, морські свинки, коти – всі вони були в тій чи тій формі сну, хто вже прокидався, а хто ще спав, як цуценя, не чуючи під собою ніг. Я зрозумів, що всім нам дали щось на сон, і постарався поскоріше видряпатись із обтяжливих лабет хімічного безпам’ятства.

Минуло чимало часу. Здавалося, час просто завмер, як цей бетонний тунель навколо, і все, що я бачив упродовж цього замороженого періоду, – це одноманітна сіра стіна з жовто-чорною попереджувальною наліпкою, освітлена неприродно білим електричним світлом. Після сонного порошку в мене геть пропав нюх, і я почував себе безпорадним, як ніколи.

Врешті у просвіті отворів у клітці з’явилося обличчя Ніколая, і я з полегкістю відчув, що здаля, мовби крізь сон, до мене починає повертатися колишня гострота чуттів. Я знову міг розрізняти запахи.