Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Є ще інші – наприклад, Женя. На цей раз дівчина, жінка, теж уже відносно немолода, але з купою нерозтрачених почуттів, і знає, до того ж, що таке гумор. Після Калмикії, в Києві, ми ще проведемо разом з тиждень, гуляючи на Труханів, жартуючи, зберігаючи правильну відстань і повагу, просто тому, що така це пора – пора надламів, і ти дивишся й бачиш надлами іншого вже як власні, ти дивишся на них зі співчуттям. Вона теж усілякого натерпілась, працювала у наркодиспансері, втратила чоловіка, тепер – старший товарознавець в езотеричному магазині-книгарні. Нейтральна посада, є час для себе і для своєї глухої зажури. Ми зійшлися з Женею на ґрунті Гребенщикова, доктора Вольца і спільної впевненості в тому, що Цой – живий. Я показую Жені практику ґанджа-йоги – до східнього сонця роблю комплекс Сур’я-намаскар під музику Майкла Франті «Ganja Babe» із серіалу «Косяки».

Отож, експеримент номер два. Перші знахідки, перші поразки. Режим – майже армійський: на п’ятнадцять людей дві ванни – кожному по п’ять хвилин на туалет, сьома ранку – буддисти привозять сніданок: манка, вівсянка і всяке таке. О восьмій годині – зібрання у робочому залі, кожен за своїм комп’ютером, ранкові практики – приблизно сорок хвилин. Вечірні заходи вже будуть глибші, сильніші – години на півтори, з розототожненням із найтоншими структурами свідомості, але то вже надвечір, у тихий калмицький час, зараз ранок – час роботи, час для прориву. Наша мета – психонетичні мови, візуальні мови, мови високої щільності. Побічні продукти – різні творчі розроби, методологічні засоби, розвивальні ігри – також у пошані. Формується колективна свідомість.

Один із присутніх, Ґєна О., медитатор зі стажем, недавно зіткнувся з переживанням, описаним у священних текстах тантризму, – тепер він знає, що все є космічна свідомість, і тихо дивиться на все, що відбувається під час семінару, крізь свої товсті окуляри. Він не сумний, не веселий, але на його вустах легка усмішка: «Тепер я знаю» – означає вона. Ми з Ґєною товаришуємо трохи – не так, як із Борисом, той полонив моє серце рядками Басьо:

а все ж Ґєна ділиться спогадами з ночі після того, коли до нього прийшло воно : «Я лежав, не спав, пригадував усіх своїх знайомих, пробачав усім, просив пробачення сам». І ще така ремарка: «У мене був приятель, з яким теж це трапилось. Поки це було лише його досвідом, нам не було про що говорити. Тепер це стало і моїм досвідом, і я розумію, що тепер тим паче нам нема про що говорити». Ґєна – програміст, грає в ґо, естет, романтик. Він каже: «Мені снилося, ніби ми – ноти однієї симфонії і ми всі наладовуємося в тон, аби звучати… Аби народжувати те, для чого ми приїхали сюди».

Керівник програми, О. Г., колись був знайомий з езотериком З., що хотів помістити голову нещасного Альоші собі на ціпок. То було ще в часи, коли існував Радянський Союз, коли таємні лабораторії розробляли нечувані засекречені методи психологічної підготови для космонавтики, для спецслужб і операторів атомних станцій. Час від часу від нього можна почути жарт про те, як нудить людину на четвертий день у центрифузі «Вертел-1», призначеній для імітації бортових перевантажень у космічній мандрівці. Або ж іншу яку історію, наприклад про командира зводу, який досяг неймовірних висот у польових тортурах, або про людину, котра могла мислити шістнадцять думок одночасно; приблизно таке щось стоїть за мету в його інституті: продукувати людей нового типу – машин, що підкорили собі свідомість, свідомостей, що підкорили в собі машинність. Дивлячись на О. Г., Женя якось сказала: «Я бачила, як він іде крізь дощ, на позір проста людина без парасолі, у звичайному чорному жакеті з непокритою головою, сивий, з вусами і широким казахським лицем, і я бачила, який він водночас безформний, поза формами цього світу, він явно не тут». Один із учнів О. Г. якось спитав у того: а як вам живеться з такою абревіатурою імені – Б. О. Г. – гордота не докучає? «Періодично буває», – по-котячому усміхнувся той. Його очі схожі на розжарену жовту магму. У побуті він простий. Їсть мало, спить недовго. Вивчає житія святих. Усе інше він, як мені здалось, уже знає. Колись, на початку знайомства, О. Г. показав мені слід від кульової рани у грудях і сказав: «Ця рана зажила за чотирнадцять днів». Такого не буває. Відламок кулі ще досі в ньому, розмовляючи, він часом покашлює через нього. Він трохи повоював – Придністров’я, Абхазія, хоча, попри любов до дисципліни і камуфляжу, завжди був скоріше вченим, аніж польовим командиром. «Три речі в моїй біографії досі викликають запитання у мене самого, – сказав він якось. – Любов до котів, садистичний радикал і тонке розуміння буддійських технік».