Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Я повернусь. Я обов’язково повернусь.

30.12.2013

Дорога на Калмикію. Степ. За вікном – кілометри, десятки, а може й сотні кілометрів порожнього простору, неозора порожнеча і рівнина, де немає за що зачепитися зорові. Машину іноді трясе на вибоїнах, але дорога на Елісту загалом рівна. Позаду – світанок, позаду – нічні автостанції дорогою з Одеси до Таганрога, де спросоння жуєш яблуко, намагаєшся знайти туалет, де куриш (іще куриш) сигарети в надії на те, що це соковите м’ясисте життя врешті вивернеться до тебе своїм усміхненим боком (а чи, принаймні, дружнім оскалом).

Мої компаньони в дорозі – дивна пара, Євген та Марина, обоє – інтроверти, обоє – логіки, обоє не ладять із сенсорними відчуттями і слабо розуміються на гуморі, але обоє тримаються одне за одного – хай на відстані, телепатично, як усі логіки-інтуїти, але все ж (обережно, як їжаки з колючками, вони стають ближчими з місяця в місяць, коли доводиться бачити їх на наукових зборах і сесіях, на виїздних семінарах). Марині давно вже за тридцять, але вона знає, як це приховати, – вона схожа на забальзамовану красуню з епохи Тутанхамона – великі очі блідо-блакитного, а може, й сірого відтінку, такого, від якого враз стає холодно на душі, трохи вирячкуваті, вони надають їй містичного вигляду. Так виглядають жінки-медіуми на світлинах із дев’ятнадцятого століття – сестри Фокс, місіс Леонард, мадам д’Есперанз – сепія фотографії кидає їм під очі трохи тіней, від чого здається, що ночами вони бачать кошмари, але не факт, що уві сні – такий погляд медіумів. Марина добре знається на мітології Єгипту, їй відомо, що гачки ієрогліфів із пірамід фараонів – то насправді вигнуті котячі хвости, і позначають вони час. Марина, здається, дизайнер, а ще вона – програміст і математик, так, точно, у неї власне модельне бюро в Одесі, але на дозвіллі вона вивчає Таро і пневматологію Шмакова – малознаного московського містика початку минулого століття.

Її компаньйон – хлопець Женя – родом із Челябінська, це на Уралі. Зовсім недавно я бачив відео в Інтернеті, страшенно гарячкове, звалось воно – «Киштимський карлик». Зняте майже як пародія на журналістське розслідування, гідне премії за кращий фільм на якомусь аванґардному кінофестивалі, воно розповідає жахливу історію російської глибинки – міста Киштима, неподалік Челябінська, такого ж занедбаного і вимираючого, як і вся периферійна Росія. Отож, гуляючи по кладовищу, алкоголічка з шизофренічними розладами Т., літня жінка без дітей, чоловіка та соціальної допомоги, – віднаходить маленького хлопчика, розміром із лікоть, і називає його Альошею. Вона приносить Альошу додому, дає карамельки і сир, поїть водою з ложечки, але Альошеньці нездоровиться і він, відхворівши два дні, помирає. За цей час Альошеньку встигають побачити невістка-повариха, чий чоловік якраз сидів у тюрмі, сусідка пані Т., така ж стара алкоголічка, але заміжня (чи то у співжитті з алкоголіком-партнером, якого далі в репортажі зве по-свійськи крокодилом), власне, її бахур, що у п’яному вигляді, валяючись на підлозі зачуханої хати, справді схожий на крокодила, а також кілька дружбанів бахура – страшні на вигляд хмирі, що порівнюють розміри Альоші з підлящиком, а форму його голови – з цибулиною (ось вони, реалії алкоголізму). Альошенька, хоч і прийшов у село ненадовго, збурив усю округу – скоро про киштимського карлика починають говорити в сусідньому місті, і до справи береться місцевий слідчий, який намагається з’ясувати, звідки ж узявся карлик. Усі мешканці Киштима – збуджені та дивно перемінені. Названа мама Альоші по смерті прибульця звернулася з кругу, лише ворушила язиком у відеокамеру, плакала та безпомічно водила очима, її невістка написала на честь незвичайного гостя поезію, в якій ішлося, що Альоша прибув із зірок і приніс на мить у її безпробудне життя дещицю світла. В Альоші, кажуть, поки він був живий, очі світилися блакитним, були «як у котика», зросту він був маленького, як немовля, ручки і ніжки тоненькі. А голова – загострена, «як цибулина», скажуть потім дружбани «крокодила». Вістка про Альошу шириться не тільки Росією – про нього дізнаються в Японії, і команда з каналу «Асахі-ТБ» їде в російську глибинку відзняти дивну з’яву. Вони переконані – то їхні предки, що прийшли з небес на вогняних колісницях, і все це – діло дуже серйозне і може змінити розклад політичних сил у світі, відтулити двері для світла у серце й те де. Але, виявляється, у відтулені двері сердець місцевих мешканців встиг уже вскочити один спеціаліст із такого привідкривання, відомий ще з дев’яностих своїми радикальними семінарами з розковування скутих душ росіян. Цей пан З., відомий біоенергет і езотерик, на кілька днів швидше, ніж команда японців, прибув у містечко Киштим і викупив тіло Альоші за двісті доларів. Кажуть, загострену голову Льоші він хотів помістити собі на верхівку ціпка. Журналісти російського телебачення, автори цього мегахітового відео, віднаходять З. серед лісів, на закритому семінарі, в оточенні учнів і послідовників, – череватого, в майці, біля палатки, з хрестом на шиї. «Де Альошенька?» – питаються вони, але З. тільки хреститься й каже: «Ушол».