Ольга Токарчук - Бігуни

Карен дивилася на слухачів: вони сиділи півколом; ті, що були в першому ряді, квапливо записували професорові слова до нотатників, розгорнувши їх на складаних столиках. Ті, що сиділи в останніх рядах, десь попід вікнами — недбалі й нарочито байдужі, — також слухали. Карен знала, що саме з них бралися ті найдопитливіші, які після лекції мучили професора запитаннями, і їй доводилося боронити чоловіка, щоби той не мусив давати додаткових безкоштовних консультацій.

Її приголомшувала ця людина — її власний чоловік. Карен здавалося, ніби на тему Греції він знає все, що будь-коли було записане, сказане, відкопане. Обсяг його знань був уже не просто велетенським, а страхітливим: тексти, цитати, відсилання, примітки, слова, ледве розшифровані на пощерблених вазах, не зовсім зрозумілі малюнки, викопні рештки, парафрази в пізніших текстах, попіл, листи й покажчики. У цьому було вже щось нелюдське: щоби вмістити в собі це все, професор мусив здійснити якусь біологічну операцію, дозволити знанням врости в його тканини, відкрити перед ними своє тіло, перетворитися на гібрид. Інакше це було б неможливо.

Зрозуміло, що такий величезний багаж знань мусить бути дещо хаотичним; він схожий на губку, морський корал, який наростає з роками, аж поки починає витворювати геть фантастичні форми. Це знання, яке вже досягло критичної маси й тепер переходить в інший стан — помножується, розгалужується, творить композиції складні й чудернацькі. Асоціації мандрують дивовижними шляхами, подібності знаходяться в зовсім несподіваних місцях — наче спорідненості в бразильських серіалах, де кожен може виявитися дитиною, чоловіком, сестрою кожного. Втоптані стежки виявляються нічого не вартими, зате ті, що вважалися непрохідними, перетворюються на мощені шляхи. Те, що роками здавалося дрібницею, зненацька стає в професоровій голові коридором до великого відкриття, до справжньої зміни парадигми. Карен ніколи не сумнівалася, що є дружиною великого чоловіка.

Коли він говорив, його обличчя змінювалося, слова наче змивали з нього старість і втому. З-під звичайного виринало інше лице: тепер очі блищали, щоки напиналися, напружувалися. Неприємне відчуття маски, яке в першу мить викликало це нове обличчя, швидко минало. Здавалося, ніби він прийняв наркотик, амфетамін. Карен знала: тільки-но дія цього наркотику — що б то не було — закінчиться, професорове обличчя знову знерухоміє, очі згаснуть, тіло важко опаде в найближче крісло й набуде такого знайомого їй безпорадного вигляду. Їй доведеться обережно взяти це хитке й малосиле тіло попід руку, легенько підштовхнути його й відвести до каюти для короткого сну. Воно використало забагато енергії.

Карен добре знала зміст лекцій. Але їй щоразу справляло приємність спостерігати за чоловіком — то було так, наче хтось ставить у воду пустельну троянду. Здавалося, він розповідає про себе, а не про Грецію. Всі історичні постаті, про які він згадував, були, безумовно, ним. Всі політичні проблеми були його проблемами, дуже особистими. Всі філософські ідеї були його ідеями і не давали йому спати ночами. Боги? Та він був із ними особисто знайомий, обідав із ними в ресторані біля дому; не одну ніч вони скоротали в бесідах і випили ціле егейське море вина. Він знав їхні адреси й номери телефонів, міг подзвонити їм о будь-якій порі. Афіни він знав як свої п’ять пальців, але йшлося, звісно, не про те місто, з якого вони саме випливали — те його, правду кажучи, зовсім не цікавило, — йшлося про стародавню столицю, часів, скажімо, Перикла: її план накладався на структуру сучасного міста, і від того реальні Афіни ставали міражем, примарою.

Карен здійснила свій особистий огляд пасажирів ще вранці, коли вони піднімалися на палубу в Піреї. Всі, навіть французи, говорили англійською. Таксі привозили їх просто з афінського летовища або з готелів. Усі були чемні, гарні, інтелігентні. Ось пара: обом близько п’ятдесяти, худорляві, мабуть, старші, ніж здаються, у світлому одязі з натуральних тканин — льон і бавовна; він грається самопискою, вона сидить, пряма й розслаблена, ніби саме релаксує за якоюсь особливою технікою. Далі — молода жінка з дещо склянистими від контактних лінз очима, шульга, занотовує щось у блокноті, пише великими круглястими літерами, на берегах малює вісімки. За нею — двоє ґеїв, порядних, доглянутих, в одного — кумедні окуляри а-ля Елтон Джон. Біля вікна — батько з донькою; вони підкреслюють це відразу при знайомстві, певно, чоловік боїться, що його звинуватять у зв’язку з неповнолітньою; дівчина завжди в чорному, поголена майже налисо, на її вустах — гарних, темних і повних — вираз набубнявілого роздратування. Ще одна пара, обоє сиві — це шведи; здається, іхтіологи. Це Карен запам’ятала зі списку слухачів лекцій, який вони отримали заздалегідь. Ці двоє — спокійні й дуже схожі одне на одного, але не так, як схожі між собою близнюки: над такою подібністю, як у них, потрібно тяжко працювати впродовж десятиліть подружнього життя. Кілька молодих людей: у цьому круїзі вони беруть участь уперше, ще не певні, чи це їхнє — уся та стародавня Греція. Може, варто було вивчати таємниці орхідей чи близькосхідні орнаменти зламу віків? Чи взагалі їм тут місце — на цьому кораблі, з цим старим чоловіком, який починає лекцію з цитрусових? Карен довго дивилася на світлошкірого руданя в мішкуватих, зсунутих на стегна джинсах, який замислено потирав кількаденний заріст. Мабуть, німець. Гарний німець. Було ще кільканадцять осіб, які мовчки й зосереджено спостерігали за промовцем.