Ольга Токарчук - Бігуни

Тому не дивуйтеся, побачивши тих, що стоять перед стіною, приголомшені, чи тих, що холодять чола, притуливши їх до каміння, чи тих, які від утоми й розчарування посідали й тепер горнуться до стіни, наче діти.

Час повертатися.

Першої ночі в Нью-Йорку мені снилося, ніби я блукаю містом напотемки. У мене є план, і я поглядаю туди вряди-годи, шукаючи виходу з цього лабіринту прямокутників. Раптом виходжу на простору площу й бачу велетенський античний амфітеатр. Зупиняюся, остовпіла. Тоді до мене підходить пара японських туристів. Вони зазирають у мій план міста і вказують мені там амфітеатр. Справді, є. Я видихаю з полегшенням.

У гущавині паралельних і перпендикулярних вулиць, які переплітаються, наче основа з пітканням, посеред цієї одноманітної сітки я бачу велике кругле око, що дивиться в небо.

Пригадую велике дао: якщо уважніше придивитися, можна помітити велике дао, яке складається з води й землі. Але немає такого місця, де б одна зі стихій здобувала перевагу над іншою. Вони обіймають одна одну — земля й вода. Пелопоннеська протока є тим, що земля віддає воді, а Крит — тим, що вода дарує землі.

Проте, як на мене, найгарніші обриси має Пелопоннес. Це ніби велика материнська рука, найпевніше, не людська. Рука занурюється у воду, щоби перевірити, чи вона достатньо тепла для купелі.

— Ми ті, що виходять назустріч, — промовив професор, коли вони вийшли з величезної споруди аеропорту й чекали таксі. Він із насолодою набрав у легені тепле грецьке повітря. Йому був вісімдесят один рік, його дружині — на двадцять років менше. Він розважливо одружився з нею, коли з першого шлюбу вже вийшло повітря, а діти виросли й почали власне життя. І добре зробив, бо та перша дружина зараз сама потребує опіки, коротаючи лишок життя у порядному старечому будинку, так званому «будинку погідної осені».

Переліт йому минув добре, кілька годин різниці часу не мали особливого значення; ритм професорового сну вже віддавна нагадував якусь какофонію — випадкові комбінації несподівано сонних і приголомшливо тверезих годин. Різниця часу лише пересунула ці хаотичні акорди сну й неспання на сім годин.

Таксі з кондиціонером відвезло їх до готелю; там Карен, ота молодша дружина професора, спритно організувала розвантаження багажу, забрала на рецепції інформацію від організаторів круїзу, взяла ключі і з чималими зусиллями, користуючись допомогою ґречного портьє, вивезла чоловіка на третій поверх, до їхнього номера. Там старанно вклала його на ліжко, попустила йому хустинку на шиї й зняла черевики. Він миттю поринув у сон.

І ось вони в Афінах! Радісна, Карен підійшла до вікна і якусь мить вовтузилася з хитромудрою засувкою. Афіни у квітні.

Весна пливе на всіх вітрилах, листя гарячково пнеться у простір. На вулицях, щоправда, вже дещо курно, але пилюка ще не дратує. Гамірно — це так, але гамір тут завжди. Вона зачинила вікно.

У ванній Карен розкуйовдила своє коротке сиве волосся і ввійшла під душ. Відразу відчула, як напруга спливає до її стіп разом із піною й навіки зникає у стічному отворі.

«Немає причин нервуватись, — повторювала вона собі подумки, — кожне тіло мусить пристосовуватися до світу, інакше не буває».

— Ми наближаємося до фінішу, — мовила вголос, стоячи нерухомо під струменем теплої води. Вона якось вперто мислила образами, — що, на її переконання, завадило їй в науковій кар’єрі, — тож побачила щось на кшталт грецького гімнасіону з характерним стартовим блоком, піднятим на канатах, і бігунів — свого чоловіка й себе саму, які незграбно біжать до фінішу, хоча щойно стартували. Потім загорнулася в пухнастий рушник і старанно змастила обличчя, шию й декольте зволожувальним кремом. Знайомий запах крему остаточно її заспокоїв, вона лягла поруч із чоловіком на застеленому ліжку й заснула, навіть цього не помітивши.

За вечерею, яку вони спожили в ресторані внизу (варений морський язик і броколі для нього та салат із фетою для неї), професор допитувався, чи вони взяли його нотатки, книжки, блокнот, аж доки серед запитань не пролунало одне, яке раніше чи пізніше мусило виринути, засвідчуючи нову ситуацію на фронтах:

— Люба, а де ми, власне, є?

Вона зреагувала спокійно, пояснивши йому все кількома простими реченнями.

— Ах, звісно, — промовив він радісно. — Все-таки я дещо неуважливий.

Вона замовила для себе пляшку рецини й роззиралася довкола. Їли тут переважно багаті туристи — американці, німці, англійці. Траплялися й такі, що, пливучи світом разом із грошовими потоками, втратили будь-які особливі прикмети. Вони були просто гарні, здорові й невимушено переходили з мови на мову.