Ольга Токарчук - Бігуни

Мене зворушив цей односторонній акт спілкування, мені стало цікаво, яка рука це писала, які очі вели її вздовж друкованого рядка. Чи пощастить їм там, у Белфасті, — цим студентам із Жешува? Може, в якомусь іншому літаку з майбутнього я знайду відповідь на моє питання? Мені хотілося, щоб вони написали: «Все вдалося. Повертаємося додому». Але знаю, що до писання на пакетах схиляють лише тривога й невідомість. Ні поразка, ні успіх не сприяють писанню.

Ці двоє молодих людей — дівчина, на вигляд не більше дев’ятнадцяти, студентка скандинавістики, і її хлопець, худорлявий блондин із дредами, — затялися, що доїдуть із Рейк’явіка до Ісафйордура автостопом. Їм цього рішуче не радили з двох причин: по-перше, рух на острові, особливо в північній частині, не надто жвавий, по-друге, цієї пори року температура може дуже швидко падати, і настає крижаний холод. Але ці двоє не послухали. Обидва застереження справдилися достеменно: вони застрягли посеред пустища, де на закруті до якогось віддаленого села їх висадило чергове авто, і воно виявилося останнім. Протягом години погода змінилася кардинально, почав падати сніг. Приголомшені, вони стояли край дороги, що протинала рівнину, всипану вулканічними каменюками, і грілися цигарками, сподіваючись, що якась машина врешті-таки з’явиться. Але нічого не їхало. Певно, люди відмовилися від ідеї їхати цього вечора до Ісафйордура.

Не було чим розпалити вогонь — довкола лише вогкий холодний мох і ріденькі кущики, яких вогонь навіть до рота не хотів брати, не кажучи про те, щоби проковтнути. Вони лягли у спальниках на моху між камінням, а коли снігові хмари розвіялися й розкрилося морозяне зоряне небо, помітили, що вулканічні брили обросли обличчями, і все почало шепотіти, дзюрчати, шемрати. А ще виявилося, що досить засунути руку під мох, під каміння, так, щоби торкнутися землі, — і можна було відчути, що земля тепла. Долоня вловлювала далекі вібрації, якийсь ледь помітний рух, дихання. Нема сумніву: земля жива.

Потім вони дізналися від ісландців, що з ними нічого б не сталося — таким блукальцям, як вони, земля відкриває свої теплі пипки. Треба до них вдячно присмоктатися й пити молоко. Кажуть, воно на смак, як молоко магнезії — те, яке продають в аптеках від підвищеної кислотності й печії.

Завтра — шабат. Молоді неоперені хасиди танцюють поґо на широкому хіднику під ритми модної веселої латиноамериканської музики. «Танцюють» — не зовсім відповідне слово. Це дикі екстатичні вистрибування, обертання на місці, тіла відбиваються одне від одного й відскакують — так в усьому світі вовтузяться підлітки на концертах під сценою. Тут музика виривається з гучномовців на даху автомобіля, в якому сидить рабин і уважно за всім спостерігає.

Якісь веселі й збуджені скандинавські туристки приєднуються до хлопців і незграбно, тримаючись за плечі, намагаються танцювати канкан. Тієї ж миті один із молодих хасидів закликає їх до порядку:

— Маємо велике прохання: якщо жінки бажають танцювати, будь ласка, збоку.

Дехто вважає, що ми вже дісталися цілі нашої мандрівки.

Місто — цілком біле, як кості посеред пустелі, вилизані язиками спеки, натерті до лиску піском. Воно подібне на звапнілу колонію коралів, що обросла пагорби ще в часи прадавнього моря.

Ще кажуть, буцімто місто є горбистою, небезпечною для пілотів злітною смугою, з якої колись відривалися від землі боги. Ті, що хоч щось знають про ті далекі часи, на жаль, твердять суперечливі речі. До сьогодні не вдалося встановити якоїсь однієї версії.

Ви — паломники, туристи й волоцюги, які дісталися аж сюди, допливли кораблями, долетіли літаками, прийшли пішки через ущелини й мости, подолавши військові кордони й застави, — вважайте. Не раз затримували ваші автомобілі й каравани, уважно перевіряли ваші паспорти, зазирали вам в очі. Вважайте. Йдіть цим лабіринтом вуличок, стежачи за знаками, хай вас веде вказівний палець простягнутої руки, нумерація рядків у книзі, римські цифри, накреслені на стінах будинків. Хай вас не зманять ятки, повні намиста, килимів, кальянів, монет (кажуть, викопаних із пустельних пісків), гострих приправ, насипаних кольоровими пірамідками; хай не відверне вашої уваги кольоровий натовп таких самих, як ви, — усіх можливих рас, із найрозмаїтішими обличчями, відтінками шкіри, шапками й наплічниками, у найстрокатішому вбранні.

В центрі лабіринту немає ні скарбу, ні Мінотавра, з яким треба стати на бій. Шлях несподівано закінчується стіною — білою, як усе місто, високою, неподоланною. Подейкують, що це стіна якогось невидимого храму, але факт залишається фактом: ми дійшли до межі, далі нічого нема.