Ольга Токарчук - Бігуни

— Що ти тут робиш? Що це у тебе за вигляд?

Потім зненацька її погляд м’якшає, його затягує якась поволока. Вона кліпає повіками:

— Боже, що з тобою діється, що трапилося?

Це дивно, Куніцький сподівався іншого. Чекав скандалу. А вона обіймає його, пригортає, тулиться обличчям до цієї його чудернацької куртки із секонд-хенду. У Куніцького виривається зітхання, коротке круглясте «ох», чи то від здивування через її несподівану поведінку, чи від раптового бажання поплакати просто в її пахучу рожеву куртку.

Він замовляє з мобільного таксі, вони мовчки чекають. Щойно у ліфті вона питає:

— Ти нормально почуваєшся?

Куніцький відповідає ствердно. Він знає, що вони оце їдуть на останній двобій. Їхня кухня буде полем битви, а вони займуть штурмові позиції: він, мабуть, за столом, вона — спиною до вікна, як завжди. Він знає, що не можна злегковажити цією важливою миттю, що це, можливо, останній шанс довідатися, що сталося. З’ясувати правду. Але він знає й те, що перед ним — мінне поле. Кожне питання буде бомбою. Він — не боягуз і не збирається відступати перед нез’ясованими фактами. Коли ліфт рушає вгору, він почувається як терорист із захованою під одягом бомбою, що вибухне, тільки-но відчиняться двері їхнього помешкання, і рознесе все на друзки.

Він притримує ногою двері, щоб затягти досередини пакети з покупками, а потім прослизає всередину сам. Не помічає нічого дивного, вмикає світло, випаковує куплені харчі в кухні. Наливає води до склянки, ставить у неї прив’ялий пучок петрушки. Ось що повертає його до тями — петрушка.

Йде власним помешканням, наче дух, йому здається, ніби він просочується крізь стіни. Кімнати порожні. Куніцький — око, яке грається в головоломку «знайди десять відмінностей». І Куніцький шукає. Без сумніву, вони відрізняються — помешкання тоді й помешкання тепер. Це гра для не надто спостережливих. Немає на вішаку її плащика, шалика, синової курточки, шеренги взуття (залишилися хіба його самотні в’єтнамки). Нема парасолі. Дитяча кімната здається цілком покинутою, власне, тут тепер самі лише меблі. На килимі лежить забута іграшкова машинка, ніби слід якоїсь неймовірної космічної катастрофи. Але Куніцький мусить знати все напевне — простягнувши вперед руку, суне до спальні, відсуває важкі двері шафи. Вони рухаються, сумно тарабанячи коліщатками. Всередині — тільки шовкова блузка, надто елегантна, щоб її носити. Висить самотньо в шафі. Від руху дверей рукав легенько рухається, здається, ніби вона зраділа, що її, давно забуту, нарешті знайшли. Куніцький дивиться на порожні полички у ванній. Залишилося його причандалля для гоління, в самому кутку. А ще зубна щітка на батарейках.

Йому потрібно трохи часу, щоб зрозуміти це видовище. Цілий вечір, цілу ніч і ще ранок.

Близько дев’ятої він варить собі смолисту каву, а потім згортає до торби трохи туалетного приладдя, кілька сорочок із шафи, штани. Перед виходом, уже біля дверей, перевіряє вміст портмоне: документи, картки. Збігає до авта. Вночі падав сніг, доведеться позмітати його з шибок. Він робить це абияк, рукою. Планує ввечері бути вже в Загребі, а наступного дня — у Спліті. Тобто завтра він побачить море.

Рушає прямою, наче стріла, дорогою на південь, у бік чеського кордону.

Психологія подорожі твердить, що враження про подібність двох місць прямо пропорційне до відстані між ними. Те, що близьке, не видається подібним. Часто, як стверджують психологи подорожі, найбільше подібностей знаходимо між протилежними кінцями світу.

Захопливим є явище симетрії островів. Загадкове, невивчене, воно заслуговує окремої монографії. Ґотланд і Родос. Ісландія і Нова Зеландія. Кожен із цих островів без своєї пари здається неповним, недосконалим. Голі вапнякові скелі Родосу знаходять своє продовження в порослих мохом скелях Готланду; сліпуче сонце Півдня стає справжнім лише тоді, коли його накласти на м’яке золотаве пообіддя Півночі. Мури середньовічного міста існують у двох версіях — драматичній і меланхолійній. Про це добре знають шведські туристи, які заснували на Родосі свою неформальну, не заявлену в ООН колонію.

В літаку Варшава — Амстердам я несамохіть бавилася паперовим пакетом, на якому щойно згодом помітила надпис кульковою ручкою:

«12.10.2006 Політ у темряві до Ірландії. Остаточна ціль подорожі — Белфаст. Студенти Жешувської політехніки».

Надпис був на денці пакета, де залишилося порожнє місце між двома задрукованими сторонами. Текст на пакеті повторював кількома мовами одне й те саме: do you want air sickness bag... sac pour mal de lair... Spuckbeutel... boisa de mareo. Між ці рядки якась людська рука вписала кілька слів із потовщеною одиницею на початку — здавалося, автор якусь мить вагався, чи варто залишати після себе це анонімне свідчення тривоги. Чи припускав він, що надпис на пакеті знайде свого читача? Що він таким чином стане свідком чужої подорожі?