Ольга Токарчук - Бігуни

Куніцький всіляко намагається приборкати свої кінцівки. Вигадує різні способи: наприклад, дозволяє їм безперервно рухатися, доки решта тіла перебуває в спокої. Досить, щоби рухалися пальці в черевиках. Сідаючи, також дає ногам волю, хай собі метушаться. Дивиться на носаки черевиків і бачить ледь помітний рух шкіри — його стопи починають свій навіжений марш на місці. Але й містом він багато ходить. Йому здається, цього разу він перейшов усі можливі мости на Одрі та її каналах. Жодного не оминув.

Третій тиждень вересня — дощовий і вітряний. Треба видобути з антресолі осінні речі, куртки й ґумові чобітки для малого. Він забирає його з садка, і тепер вони швидко йдуть до авта. Хлопчик стрибає в калюжу, вода розхлюпується довкола. Куніцький цього не помічає, він думає, що сказати, укладає в голові речення. Наприклад, так: «Побоююся, що дитина пережила якийсь шок». Або впевненіше: «Мені здається, син пережив шок». Йому спадає на думку слово «травма», «зазнав травми».

Вони ідуть мокрим містом, щітки на лобовому склі працюють на найвищих обертах, згортаючи воду з шибки і на мить відкриваючи світ, дощовий і розмитий.

Четвер — його день. По четвергах він забирає сина з садка. Вона заклопотана, працює по обіді, веде якісь гуртки, повертається пізно. Малий належить цілковито йому.

Вони під’їжджають під відреставровану кам’яницю в самому центрі міста і кілька хвилин шукають місця, щоб запаркуватися.

— Куди ми йдемо? — питає малий, а що Куніцький не відповідає, то повторює питання ще кілька разів: — Кудимийдемо? Кудимийдемо?

— Тихо, — каже батько, а згодом пояснює: — До однієї пані.

Малий не протестує, мабуть, йому цікаво.

В почекальні порожньо, перед ними одразу виростає висока жінка років п’ятдесяти і запрошує до кабінету. Кімната ясна й затишна, посередині лежить великий м’який кольоровий килим, на ньому — іграшки й кубики. Далі — диван і два фотелі, стіл і стілець. Дитина обережно сідає на краєчку фотеля, але її погляд мандрує до іграшок. Жінка всміхається і простягає Куніцькому руку, потім вітається з хлопчиком. Говорить до дитини, ніби демонстративно не звертаючи уваги на батька. Тож він починає розповідати сам, випереджуючи її можливі запитання.

— Мій син певний час має проблеми зі сном, став нервовий... — бреше він, але жінка його перебиває:

— Спочатку ми трошки пограємося.

Це звучить абсурдно, Куніцький не знає, чи з ним вона теж буде гратися. Від несподіванки завмирає.

— Скільки тобі років? — питає вона у хлопчика. Малий показує три пальці.

— У квітні виповнилося три, — каже Куніцький.

Вона сідає на килимі біля дитини і подає їй кубики, кажучи:

— Тато собі посидить у коридорі й почитає, а ми побавимося, добре?

— Ні, — каже хлопчик, підхоплюється й біжить до батька.

Куніцький розуміє, переконує дитину залишитися.

— Двері будуть відчинені, — запевняє жінка.

Між краєчком дверей і одвірком залишається шпарина. Куніцький сидить у почекальні й тепер чує їхні голоси, але невиразно. Незрозуміло, про що вони говорять. Сподівався зливи питань, навіть захопив із собою медичну картку, тепер читає: пологи вчасні, природні, 10 балів за шкалою Апгар, щеплення, вага 3750, довжина 57 сантиметрів. Про зріст дорослого кажуть «висота», а про дитину — «довжина». Він бере зі столика кольоровий часопис, механічно його розгортає і відразу ж знаходить реклами книжкових новинок. Упізнає назви, порівнює ціни. Відчуває приємний удар адреналіну — у нього дешевше.

— Скажіть мені, що трапилося? Про що вам ідеться? — питає жінка.

Йому стає соромно. Що він скаже? Що йому зникли жінка з дитиною, що їх не було три дні, сорок дев’ять годин, він точно порахував. Що він не знає, де вони були. Він завжди все про них знав, а тут не знає найважливішого. А потім, протягом якоїсь частки секунди, уявляє собі, ніби каже:

— Будь ласка, допоможіть мені. Загіпнотизуйте його, відтворіть хвилина за хвилиною ті сорок дев’ять годин. Я мушу знати.

А вона, та висока й пряма, як жердина, жінка, підходить до нього так близько, що він відчуває антисептичний запах її светра — колись, у дитинстві, так пахли медсестри, — бере його голову своїми великими теплими руками і тулить до грудей.

Але насправді все відбувається інакше. Куніцький бреше:

— Він останнім часом якийсь нервовий, прокидається серед ночі, плаче. Ми в серпні були у відпустці, я подумав собі, що він, можливо, пережив щось, чого ми не знаємо, чогось злякався...