Ольга Токарчук - Бігуни

«Гарна акторка, — думає собі Куніцький, — могла б зробити кар’єру».

Він завжди знав, чого хоче. А от тепер — ні. Нічого не знає. Не знає навіть, що саме йому варто знати. Висуває шухлядки каталогу, неуважно перекидає наштрикнуті на прутик картки. Не знає, як і чого шукати.

Останню ніч він просидів в Інтернеті. І що? Знайшов доволі неточну мапу Вісу, сайт хорватського департаменту туризму, розклад руху поромів. Набрав у пошуковику «Vis», і вискочили десятки сторінок. З них лише кілька стосувалися острова. Ціни готелів, місця, які варто оглянути. А ще — Visible Imaging System, якісь, здається, супутникові знімки. Vaccine Information Statements. Victorian Institute of Sport. Нарешті, System for Verification and Synthesis.

Інтернет сам вів його від одного слова до іншого, підсував посилання, вказував пальцем. Коли чогось не знав, ґречно замовкав або вперто відкривав одні й ті самі сторінки, аж до нудоти. Тоді Куніцькому здавалося, ніби він дійшов до межі пізнаного світу, до муру, до оболонки небосхилу. Далі — зась.

Інтернет — шахрай. Він обіцяє виконати твоє замовлення, обіцяє знайти саме те, чого ти шукаєш: завдання, виконання, винагорода. Насправді ж усе це — даремне спокушання, адже ти з перших хвилин впадаєш у гіпнотичний стан, у транс. Стежки блискавично розгалужуються, подвоюються й помножуються, ти біжиш ними, переслідуючи ціль, яка тим часом стає все тьмянішою й невиразнішою, нескінченно змінною. Вислизає ґрунт з-під ніг, мета остаточно губиться, гасне в миготінні все нових і нових сторінок — візитівок, які завжди обіцяють більше, ніж можуть дати, безсоромно вдаючи, ніби під поверхнею екрана є якийсь космос. Усе це омана, дорогий Куніцький! Чого ти, Куніцький, шукаєш? За чим ганяєшся? Хочеш розставити руки й скочити туди, в ту безодню? Дарма: пейзаж виявляється фотошпалерою, дороги вглиб нема.

Його офіс невеликий — всього лише одна кімната, яку він винаймає на п’ятому поверсі обдертого офісного будинку. Поряд — агенція нерухомості, трохи далі — тату-студія. В його кабінеті — стіл і комп’ютер. На підлозі лежать пачки з книжками. На підвіконні — електричний чайник і банка з кавою.

Куніцький вмикає комп’ютер і чекає, поки той остаточно отямиться. Запалює першу цигарку. Ще раз переглядає світлини, але тепер до кожної придивляється дуже уважно. Врешті доходить до тих, які він зробив у самому кінці, — розкиданий на столі вміст її торбинки і той квиток із написом «Kairos». Він навіть запам’ятав те слово: копром Так, це слово пояснить йому все.

Отже, він таки знайшов те, чого раніше не помічав. Його охоплює збудження, він мусить закурити. Придивляється до таємничого слова — відтепер воно буде його вести за собою. Він випустить це слово на вітер, як повітряного змія, і йтиме за ним. «Кайрос», — читає Куніцький. «Кайрос», — повторює, дещо вагаючись, чи правильно вимовляє це слово. «Здається, це грецька, — думає він радісно. — Грецька!» І кидається до книжкових полиць, але там немає грецького словника, є лише «Часто вживані латинські вислови» — власне кажучи, ніколи не вживані.

Тепер він уже напевне на правильному шляху. Зупинятися не можна. Він розкладає довкола себе світлини з вмістом її торбинки — добре, що він тоді те все сфотографував. Викладає їх, як пасьянс, рівненькими рядками. Запалює ще одну цигарку і ходить довкола столу, ніби якийсь детектив. Зупиняється на мить, затягується димом, дивиться на фото з помадою й кульковою ручкою.

І раптом його пронизує відчуття, що існують різні бачення. Одне: коли бачиш просто предмети, людські речі, що мають своє призначення, солідні й конкретні, — одразу відомо, для чого вони, як їх використовувати. Інше: панорамне, загальне, коли помічаєш зв’язки між предметами, цілі мережі їхніх відображень. Речі перестають бути речами; те, що вони мають якесь призначення, відходить на другий план, виявляється ілюзією. Тепер вони — знаки, вони вказують на щось, чого нема на фотографії, відсилають поза рамки кадру. Треба дуже зосередитися, щоб утримати це бачення — воно насправді є даром, благословенням. Серце Куніцького починає битися дедалі швидше. Червона кулькова ручка з написом «Septolete» глибоко вростає в темний незбагненний сенс.

Він упізнає те місце, востаннє він був тут, коли вода вже сходила, відразу після повені. Бібліотека — поважний Оссолінеум [29] Оссолінеум (Національна бібліотека імені Оссолінських) — національна бібліотека Польщі, заснована графом Оссолінським 1817 року у Львові. Після Другої світової війни основна частина фондів переїхала до Вроцлава, де зберігається досі. — стоїть біля ріки, обернена обличчям до води. Це помилка. Книги варто тримати на пагорбах.