Ольга Токарчук - Бігуни

Увечері у своєму маленькому офісі він вписує свіжо отримані замовлення в загальний формуляр і висилає його мейлом. Завтра будуть книжки.

Зітхає з полегшенням, затягується цигаркою, робочий день закінчено. Від самого ранку він чекав цієї миті, щоб спокійно переглянути світлини. Під’єднує фотоапарат до комп’ютера.

Їх шістдесят чотири. Він не викидає жодної. Фотографії відкриваються автоматично, по кільканадцять секунд кожна. Всі нудні. Єдина їхня вартість у тому, що вони фіксують миті, які інакше були би втрачені назавжди. Записувати їх? Певно, таки варто. Куніцький записує їх на диск, вимикає комп’ютер і йде додому.

Всі рухи робить автоматично: повертає ключ у замку запалення, глушить сигналізацію, застібає ремінь, легким доторком вмикає радіо, і авто повільно, на другій передачі, викочується з паркінґу на багатолюдну вулицю. По радіо — прогноз погоди, обіцяють дощі. І справді, починає накрапати, ніби дощові краплі чекали в небі на вимовлене по радіо закляття; Куніцький вмикає щітки.

Зненацька щось змінюється. Річ не в погоді, не в дощі й не в краєвиді за склом автомобіля, — просто в одну мить він починає все бачити інакше. Здається, ніби він зняв темні окуляри або щітки витерли зі скла щось більше, ніж звичайну міську пилюку. Його кидає в жар, він мимоволі збавляє газ. Йому починають сигналити. Він опановує себе й наздоганяє чорний «фольксваґен», який їде попереду. В Куніцького починають пітніти долоні. Він радо з’їхав би на узбіччя, але з’їзду немає, мусить гнати далі.

Уся добре відома йому дорога повна верескливих знаків. Ця інформація призначена лише для нього. Кола на одній нозі, жовті трикутники, сині квадрати, зелені й білі щити, стрілки, вказівники. Світлофори. Лінії на асфальті, інформаційні таблиці, остороги, нагадування. Усмішка з біґборда, не менш важлива. Всі ці знаки він бачив сьогодні вранці, але тоді вони ще нічого не говорили, ними легко можна було знехтувати. Тепер це вже неможливо. Вони промовляють до нього тихо, але категорично, їх набагато більше, ніж раніше, — власне, вони на кожному кроці. Вивіски крамниць, реклама, символи поштових відділень, аптек, банків, дівчинка на дорожньому знаку, яка, піднявши вгору льодяник, переводить через дорогу інших дітей: знак, що йде по іншому знаку, впоперек знака, знак, що вказує на інший знак, знак, що підхоплює значення іншого знака, змова знаків, мережа знаків, перемовини знаків за його спиною. Немає нічого невинного, позбавленого значення, все є однією величезною головоломкою.

Він у паніці шукає місця, щоб запаркуватися. Мусить заплющити очі, інакше з’їде з глузду. Що з ним діється? Його б’ють дрижаки. Нарешті він трохи заспокоюється, натрапивши на автобусну зупинку, з’їжджає на узбіччя. Чи не інсульт? Він боїться роззирнутися довкола. Може, йому відкрилося якесь інше бачення, якась Інша Перспектива (так, з великих літер, усе — великими літерами)?

Дихання небавом стає рівним, але руки все ще тремтять. Він запалює цигарку — так-так, треба трохи потруїти все нікотином, затьмарити димом, повиганяти ним демонів, наче ладаном. Він знає, що далі не поїде, що не впорається з оцим новим, щойно отриманим приголомшливим знанням. Важко дихає, сперши голову на кермо.

Залишає авто на тротуарі (напевне вліплять штраф), обережно виходить. Асфальт тепер видається йому грузьким.

— Теж мені недоторка знайшовся, — каже вона.

Провокативно. Куніцький не відповідає. Гримає дверцятами шафки, виймає з неї пачку чаю, мовчить, поки вона чекає від нього реакції.

— Що з тобою діється? — питає вона. Цього разу агресивно. Куніцький знає: якщо зараз не відповісти, вона перейде до відкритої атаки. Тому каже спокійно:

— Нічого не діється. А що мало б діятися?

Вона пхекає і береться монотонно перелічувати:

— Мовчиш, сахаєшся, коли я тебе торкаюся, відсуваєшся на інший кінець ліжка, не спиш по ночах, не дивишся телевізор, повертаєшся звідкись пізно, від тебе несе алкоголем...

Куніцький міркує, як йому повестися. Він знає: що би він не вчинив, буде на гірше. Тож просто завмирає. Випростовується на стільці і втуплюється в стіл. Йому так незручно, ніби він щось проковтнув і воно застрягло йому в горлі. Відчуває, як кухнею пролітає тривожний вітерець. Робить останню спробу.

— Треба називати речі своїми іменами... — починає він, але вона його перебиває.

— Ха, от якби ще знати ці імена!

— О’кей. Ти мені так і не сказала, що насправді...

Але замовкає, бо вона жбурляє чай на підлогу і вибігає з кухні. За мить чути, як гримають вхідні двері.