Ольга Токарчук - Бігуни

— Через три дні!

— Ну й що?

Він кидає ножем у петрушку. Дошка падає на підлогу.

— Жінко, ти усвідомлюєш, що ти наробила? Тебе шукав гелікоптер! Цілий острів підняли на ноги!

— Ну й дарма. Часом трапляється, що люди на мить зникають, правда? Не варто було зчиняти паніку. Можемо вважати, що я захворіла, а потім одужала.

— Що з тобою, хай йому біс, трапилося? Що відбувається? Як ти це все поясниш?

— Нема чого пояснювати. Я розповіла тобі правду, але ти не слухаєш.

Вона кричить, а потім стишує голос:

— Скажи мені, що ти думаєш? Як ти собі це все уявляєш? Як, на твою думку, було?

Але він уже не відповідає. Такі розмови повторювалися кілька разів. Здається, їм обом уже несила їх витримувати.

Іноді вона спирається об стіну, мружить очі й глузує з нього:

— Приїхав автобус, повний альфонсів, і мене забрали до борделю. Малого тримали на балконі на хлібі й воді. За три дні в мене було шістсот клієнтів.

Тоді він судомно стискає пальцями стільницю, щоб її не вдарити.

Він ніколи особливо не турбувався тим, що не пам’ятає окремих днів. Не пригадує, що робив якогось там понеділка, навіть не якогось, а минулого чи позаминулого. Не знає, що було позавчора. Намагається відновити в пам’яті четвер перед виїздом з Вісу і нічого не може згадати. Напружується й бачить, як вони йдуть стежиною, як шарудять під їхніми ногами сухі трави, як усе під підошвами розсипається на пил. Пам’ятає невисокий кам’яний парапет: лише тому, що вони на ньому побачили гадюку. Гадюка втекла. Вона звеліла йому взяти малого на руки, і відтепер він ніс його вгору, а вона зірвала кілька листків якоїсь рослини й розтерла її між пальцями. «Рута», — сказала вона. У ту мить він усвідомив, що тут усе так пахне, саме цією рослиною, навіть ракія, у неї кладуть цілі стеблинки рути. Але як вони поверталися, що було ввечері того дня, він уже не може згадати. Не пригадує інших вечорів. Нічого не пам’ятає, все проґавив. А якщо чогось не пам’ятаєш, цього не було.

Подробиці, вага подробиць — давніше він не сприймав цього всерйоз. Тепер він певен, що досить укласти деталі в логічний ланцюжок — причина й наслідок, — і все стане ясно. Треба спокійно сісти в офісі, взяти аркуш паперу, найкраще — великого формату, найбільшого, який знайдеться (в нього є такий, з-під книжкових пакунків), і записати все пункт за пунктом. Десь же мусить бути правда.

Вирішено. Він розрізає скотч на пачці книжок і складає їх стосом, навіть не глянувши на обкладинки. Якийсь черговий бестселер, дідько з ним. Бере плахту сірого паперу й розрівнює її на столі. Ця широка, трохи пом’ята сіра площина його бентежить. Він пише чорним фломастером: «кордон». Там вони посварилися. Чи, може, почати з того, що трапилося раніше, ще до від’їзду? Ні, хай буде кордон. Мабуть, він подав паспорт крізь вікно авта. То було між Словенією та Хорватією. Пригадує, як вони їхали асфальтованою дорогою через безлюдні села. Кам’яні будинки без дахів, понищені пожежами чи бомбардуваннями. Виразні знаки війни. Зарослі поля, суха безплідна земля. Її господарі й опікуни змушені були тікати. Померлі стежки. Стиснуті щелепи. Нічого, геть нічого не відбувається, здається, ніби ти в чистилищі. Вони їдуть автом і мовчки розглядають ці приголомшливі краєвиди, але її він не пам’ятає. Вона сиділа надто близько до нього, зовсім поруч. Не пригадує, зупинялися вони там, чи ні. Так, зупинялися — ось, заправляються на якійсь невеличкій станції. Здається, купують морозиво. І ще погода: гаряче, задушливо. Небо запнуте млою.

У Куніцького гарна робота. На роботі він сам собі пан. Працює торговим представником одного великого столичного видавництва. Представником, себто продає книжки. Мусить коли-не-коли відвідувати кілька точок у місті, нахвалюючи свій товар, рекламуючи новинки й спокушаючи знижками.

Він під’їжджає до невеликої книгарні на околиці міста і виймає з багажника замовлення. Книгарня називається «Книгарня. Канцтовари». Вона замала, щоб дозволити собі якусь виразну назву, зрештою, продають тут здебільшого зошити й підручники. Замовлення вміщається у пластиковій коробці: довідники, два примірники шостого тому енциклопедії, спогади славетного актора й бестселер із туманною назвою «Переломлення», аж три штуки. Куніцький обіцяє собі його прочитати. Його пригощають кавою й домашнім кексом, він тут бажаний гість. Запиваючи кавою кекс, показує новий буклет видавництва. Це гарно продається, — каже він, указуючи на нову книжку, і саме її тут-таки замовляють. Отака в нього робота. Вже виходячи, він купує зі знижкою календар.