Ольга Токарчук - Бігуни

Його бентежить власна бездіяльність. Може, варто занотовувати всі ці зміни, щоб нічого не проґавити? Нишком устати, випірнути з постелі, сісти за кухонний стіл, розкреслити аркуш паперу навпіл і написати: «давніше», «тепер». Що занотувати? Шорсткіша шкіра — може, просто старіння, може, сонячні промені. Футболка замість піжами? Можливо, батареї гріють сильніше, ніж колись. Запах? Почала користуватися іншим кремом.

Йому пригадалася губна помада, яку вона мала там, на острові. Зараз у неї інша! Та була світла, бежева, м’яка, кольору губів. Ця — червона, кармінова, він не знає, як назвати колір, він завше в цьому плутався, ніколи не знав різниці між червінню й карміном, уже не кажучи про пурпур.

Обережно вислизає з постелі, торкається босими стопами підлоги і напотемки, щоб її не розбудити, йде до ванної. Щойно там засліплює себе яскравим світлом. На поличці під дзеркалом лежить її розшита бісером косметичка. Він делікатно відчиняє її, щоб перевірити свої припущення. Помада інша.

Вранці йому вдається досконало обіграти ситуацію. Принаймні він гадає, що досконало. Вдає, ніби щось забув і ще п’ять хвилин мусить побути вдома.

— Йди, не чекай на мене.

Він буцімто поспішає, шукає якісь папери. Вона надягає перед дзеркалом куртку, зав’язує червоний шалик, бере малого за руку. Гримають двері. Чути, як мама з сином збігають по сходах. Він завмирає над паперами, хряскіт дверей ще кілька разів відлунює в його голові, як удари м’яча. Нарешті западає тиша. Він глибоко вдихає і випростовується. Тихо. Тиша обліплює його, він рухається повільно й обережно. Підходить до шафи, відсуває засклені двері й опиняється віч-на-віч із її одягом. Простягає руку до світлої блузки — вона ніколи в ній не ходила, вважала її надто елегантною. Торкається її спершу кінчиками пальців, далі — цілою долонею, занурює руку в складки шовку. Втім, ця блузка нічого йому не говорить, він рухається далі. Впізнає кашміровий костюм, також нечасто ношений, літні сукенки, кілька сорочок, одна на одній; зимовий светр — іще в целофані, щойно з пральні. Довгий чорний плащ — його він теж рідко на ній бачив. Тоді йому спадає на думку, що той одяг висить тут, аби відвернути його очі, звести на манівці.

Вони стоять поряд у кухні. Куніцький нарізає петрушку. Він не хоче повертатися до того самого, але не може стриматися. Відчуває, як слова скипають в його горлі, їх неможливо проковтнути.

— Ну, то що трапилося?

Вона відповідає втомлено, даючи зрозуміти, що він зануда й причепа, що їй вже набридло вкотре пояснювати одне й те саме:

— Прошу, ще раз: мені стало недобре, я, певно, отруїлася. Я вже тобі казала.

Але він так легко не здається:

— Ти нормально почувалася, коли виходила.

— Так, але потім мені стало погано, погано, — повторює вона задоволено. — Я, здається, на мить знепритомніла, малий почав плакати, і я очуняла. Він перелякався, та й я теж. Ми розгубилися, і замість повернутися до авта, пішли в інший бік.

— В який бік? До Вісу?

— Так, до Вісу. Ні, не знаю, чи до Вісу, звідки мені було знати, якби я знала, то повернулася б, я казала тобі це тисячу разів, — вона піднімає голос. — Коли я зрозуміла, що заблукала, ми сіли в маленькому гайку, і малий заснув, а мені далі було недобре...

Куніцький знає, що вона бреше. Ріже петрушку, не відриваючи очей від стільниці, і каже замогильним голосом:

— Там не було ніякого гайка.

Вона майже кричить:

— Як це не було? Був!

— Ні, не було. Були поодинокі оливкові дерева і виноградники. Який ще гайок?

Западає мовчанка, а потім вона раптом каже смертельно серйозно:

— Добре. Ти нас розкусив. Браво. Нас викрала літальна тарілка, над нами проводили експерименти, вживили чипи, ось, диви, — вона піднімає волосся і показує потилицю, її погляд холодний.

Куніцький ігнорує цю іронію.

— Гаразд, говори далі.

Вона говорить:

— Я знайшла кам’яний будиночок. Ми заснули, запала ніч...

— Так швидко? А куди подівся цілий день? Що ти робила цілий день?

Вона править своє:

— Зранку нам сподобалося. Я подумала собі, що ти трохи похвилюєшся за нас і згадаєш про наше існування. Таке собі лікування стресом. Ми їли виноград і плавали...

— Три дні без їжі?

— Кажу ж, ми їли виноград.

— А що пили?

— Воду з моря.

— Чого ти просто не скажеш правди?

— Це правда.

Куніцький старанно відрізає м’ясисті стебельця.

— Добре, що було далі?

— Нічого. Ми врешті повернулися на трасу й зупинили машину, яка нас підвезла до...