Ольга Токарчук - Бігуни

За сусіднім столиком сиділо приємне товариство — троє чоловіків і дві жінки. Мабуть, дещо молодші від неї, приблизно п’ятдесятирічні, свіжі й рум’яні. Серед вибухів їхнього сміху (офіціант приносив їм чергові пляшки грецького вина) знайшлося би, певно, місце й для Карен. Їй спало на думку, що вона могла б залишити чоловіка, який саме невміло роздряпував виделкою бліде тіло риби, прихопити з собою рецину й легко, ніби насінина кульбаби, приземлитися біля них, щоб устигнути на останні акорди їхнього сміху й долучити до них свій матовий альт.

Ясна річ, вона цього не зробила. Натомість зібрала зі скатертини броколі, яка, збунтувавшись проти незграбності професора, демонстративно покинула його тарілку.

— О боги, — нетерпляче сказала вона й покликала офіціанта, щоб той уже подавав трав’яний чай. — Допомогти тобі?

— Я не дозволю себе годувати, — відповів професор і з подвійною силою заатакував рибу.

Вона часто сердилася на нього. Цей чоловік був від неї цілковито залежний, але поводився так, ніби все було якраз навпаки. Вона гадала собі, що чоловіки — оті найспритніші з них, — ніби керовані якимось інстинктом самозбереження, горнуться до набагато молодших від себе жінок. Роблять це якось безтямно й розпачливо, але зовсім не з тих причин, про які твердять соціобіологи. Ні, річ тут зовсім не у відтворенні, генах, заштовхуванні свого ДНК у вузенькі канали матерії, якими тече час.

Ідеться радше про передчуття, старанно замовчуване й приховуване: що вони, покинуті в тихому й нудному товаристві невблаганного часу, передчасно постаріють і деградують. Так, ніби їх було сконструйовано з думкою про короткий швидкий забіг, увертюру, пристрасний ривок, перемогу й негайне виснаження. Так, наче їх тримає при житті сам лише афект, а це — дуже нераціональна життєва стратегія, запас енергії швидко вичерпується, і доводиться жити на дебеті.

Вони познайомилися на вечірці в одного спільного знайомого, який саме завершував дворічний термін викладання в університеті. П’ятнадцять років тому. Професор приніс їй вина, і коли подавав келих, вона помітила, що його геть старомодна вовняна жилетка пореться на шві, і на професоровому стегні м’яко повіває довга темна нитка. Вона щойно приїхала, щоби зайняти місце професора, який іде на пенсію, і перейняти його студентів. Наразі умебльовує свій винайнятий будинок і оговтується після розлучення. Добре хоча б те, що в них із чоловіком не було дітей. Після п’ятнадцяти років подружнього життя він пішов до іншої. Карен уже поза сорок, вона — професор, написала кілька книг. Царина її досліджень — маловідомі стародавні культи грецьких островів. Вона — релігієзнавець.

Одружилися вони аж через кілька років після цієї зустрічі. Перша дружина професора тяжко нездужала, отримати дозвіл на розлучення було нелегко. Але навіть його діти стали на їхній бік.

Вона часто роздумувала над тим, як склалося її життя, і доходила простого висновку: чоловіки потребують жінок більше, ніж жінки чоловіків. Насправді, — думала собі Карен, — жінки взагалі могли б обійтися без чоловіків. Вони легко витримують самотність і загалом витриваліші, піклуються про здоров’я, дбають про дружні зв’язки, що ще? Вона перебирала в думках чергові переваги і раптом усвідомила, що описує жінок, ніби корисну породу собак. І з якимось задоволенням взялася помножувати ці собачі риси: швидко вчаться, неагресивні, люблять дітей, товариські, домашні. В них легко пробудити — особливо замолоду — таємничий і всесильний інстинкт, який лише подеколи в’яжеться з материнством. Це, безумовно, щось більше: обживання світу, втоптування стежок, порядкування днів і ночей, вигадування заспокійливих ритуалів. Цей інстинкт легко розбудити невеличкими вправами в безпорадності. А згодом вони сліпнуть, алгоритм стає безвідмовним, і можна спокійно розбити шатро, оселитися в їхніх гніздах, викидаючи з них усе, а вони навіть не помітять, що пташеня — підкинутий монстр.

Професор вийшов на пенсію п’ять років тому. На прощання йому вручили різноманітні нагороди й відзнаки, вписали його ім’я до книги заслужених людей науки, видали пам’ятковий збірник статей його учнів і влаштували на його честь кілька урочистих прийнять. На одному з них з’явився відомий з телеекранів комік, і це, здається, найбільше пожвавило й потішило професора.

Потім вони оселилися в невеликому зручному будинку в університетському містечку, і професор заходився «впорядковувати папери». Вранці Карен запарювала йому каву й готувала легкий сніданок. Перечитувала його кореспонденцію й відписувала на листи та запрошення, здебільшого ґречно відмовляючи. Намагалась, як і він, вставати рано і, ще сонна, варила собі каву, а йому робила вівсянку. Готувала для нього чистий одяг. Близько полудня приходила хатня робітниця, і Карен мала кілька годин для себе. Він тим часом дрімав. По обіді — знову чай, цього разу трав’яний. Далі виряджала професора на його щоденну самотню прогулянку. Читання Овідія вголос, вечеря, приготування до сну. Все це врізноманітнювалося нескінченним відмірюванням піґулок і крапель. За весь цей спокійний час було лише одне запрошення, на яке вона відповіла «так»: щорічні літні круїзи розкішним лайнером по грецьких островах, де професор щодня читав пасажирам лекцію. Якщо не враховувати субот і неділь, виходило десять лекцій, присвячених тому, що найбільше цікавило самого професора. Щороку теми змінювалися, ніяких особливих вимог щодо них не було.