Ольга Токарчук - Бігуни

Ось новий тип розуму, — міркувала собі Карен, — розуму, який не вірить книжковій мудрості, не вірить підручникам, посібникам, монографіям та енциклопедіям. Його стільки ґвалтували цим під час студій, що тепер воно все відгикується. Він розбещений легкістю, з якою все, навіть найскладнішу конструкцію, можна розкласти на першоелементи. Він звик доводити до абсурду кожну невиважену аргументацію, щоразу приймаючи цілком нову, модну в цьому сезоні мову, яка, наче остання модель складаного ножика, здатна зробити все зі всім: відкрити консерву, почистити рибу, розтлумачити роман і передбачити розвиток політичної ситуації в Центральній Африці. Це розум, звичний до ребусів, розум, який оперує відсиланнями й примітками, наче ножем і виделкою. Розум раціональний і дискурсивний, самотній і стерильний. Розум, який усвідомлює все, включно з тим, що сам небагато розуміє; а проте він швидкий і кмітливий, як електронний імпульс. Вільний від обмежень, він поєднує все зі всім, маючи переконання, що все вкупі щось означає, але ми не знаємо що.

Професор якраз узявся пристрасно пояснювати етимологію імені Посейдона, і Карен повернулася обличчям до моря.

Після кожної лекції він вимагав від неї підтвердження, що все минуло добре. Вже в каюті, коли вони переодягалися до вечері, Карен притулила його до себе. Його волосся ледь пахло шампунем з рум’янку. Вони готові до виходу: він — у легкій темній маринарці й з улюбленою старомодною хустинкою на шиї, вона — в зеленій шовковій сукенці. Дорогою до дверей вони зупинилися посеред каюти, повернувшись обличчям до вікон. Карен подала чоловікові його келих із вином, він відпив ковток і прошепотів кілька слів, далі занурив кінчики пальців у напій і побризкав ним по каюті, обережно, щоб не заляпати пухнастий кавовий килим. Краплі всочилися в темну оббивку фотеля, зникли поміж меблями — від них не буде й сліду. Карен зробила те саме.

Під час вечері за їхній столик, який вони ділили з капітаном, підсів той золотоволосий чоловік, — Карен помітила, що професора це не надто втішило. Але той виявився тактовним і приязним. Представився програмістом, сказав, що працює з комп’ютерами під самим полярним колом, у Берґені. Був норвежцем. У м’якому світлі ламп його шкіра, очі й тонка металева оправа окулярів здавалися зробленими з чистого золота. Біла лляна сорочка здавалася зайвою, прикриваючи його золотий торс.

Чоловікові йшлося про одне слово, яке професор ужив під час лекції, зрештою, детально його розтлумачивши.

— Контуїція, — відповів професор, старанно приховуючи роздратування, — це, як я казав, такий різновид бачення, який спонтанно виявляє присутність якоїсь вищої, надлюдської сили, якоїсь єдності, що вивищується над різноманіттям. Завтра я розвину цю тему, — додав професор із повним ротом.

— Так, — безпорадно сказав норвежець, — але що б це могло значити?

Запала мовчанка. Професор замислився, мабуть, гортаючи архіви своєї бездонної пам’яті, аж нарешті, допомагаючи собі рукою, яка описувала невеликі кола в повітрі, продекламував:

— Мусиш те все відкинути пріч, не дивитись, заплющити очі й немовби перемінити зір, пробудити інший, що ним володіє кожен, але мало хто послуговується.

Він так запишався собою, аж почервонів.

— Це Плотин.

Капітан зі знанням справи покивав головою, а потім підняв тост — адже то був їхній п’ятий спільний круїз:

— За маленьку круглу дату.

Дивно, але Карен у ту мить спало на думку, що той круїз — останній.

— За те, щоб ми зустрілися тут через рік, — уголос сказала вона.

Професор, пожвавившись, розповідав капітанові та руданеві, який назвався Оле, про свою наступну ідею.

— Подорож слідами Одіссея, — він витримав паузу, щоб співрозмовники встигли начудуватися його ідеєю. — Звісно, приблизна. Варто б подумати, як це можна зорганізувати.

Він глянув на Карен, а та кинула:

— В Одіссея це забрало двадцять років.

— Ну то й що? — весело запитав професор. — У наші часи це можна зробити за два тижні.

В ту мить вона мимоволі перезирнулася з рудоволосим Оле.

Тієї ж або наступної ночі вона пережила оргазм, сама, уві сні. Він якось був пов’язаний з руданем Оле, але це було непевно, вона мало що пам’ятала з того, що діялося там, у сні. Вона просто просочилася в золотого чоловіка. Прокинулася, відчуваючи виразні судоми внизу живота, здивована, збентежена і, нарешті, засоромлена. Мимоволі почала їх рахувати і впіймала останні чотири.

Наступного дня, коли вони пливли вздовж берега, Карен чесно зізналася собі, що в багатьох місцях уже не залишилося нічого цікавого.