Ольга Токарчук: Бігуни

Дорога до Елефсиса — асфальтована траса, по якій мчать авта; тридцять кілометрів потворності й нудьги, висушені сонцем узбіччя, бетонні будинки, реклами, паркінґи й земля, на якій невигідно будь-що вирощувати. Комори, вантажні рампи, величезний брудний порт, теплоцентраль.

Коли вони вийшли на берег, професор повів за собою цілий гурт до руїн храму Деметри. Доволі сумне видовище. Пасажири не приховували розчарування, тож він запропонував їм уявити, ніби час повернув навспак.

— Ця дорога з Афін була тоді вузька й лише подекуди брукована. Ось, гляньте: нею суне в бік Елефсиса ціла хмара людей, вони йдуть, збиваючи пилюку, — пострах для найбільших державців світу. Цей щільний натовп гукає сотнями горлянок.

Професор зупинився, певніше став, сперся на ціпок і сказав:

— Це могло звучати приблизно так, — він змовк на коротку мить, щоб набрати повітря, а потім закричав, так гучно, як лише дозволяло його старече горло. Професорів голос залунав несподівано дзвінко й чисто. Оклик покотився в гарячому повітрі: здивовано підняли голови поодинокі туристи, які вешталися туди-сюди поміж камінням, озирнувся продавець морозива, озирнулися робітники, які розставляли турнікети, бо якраз починався сезон, озирнулася дитина, яка тицяла патичком у переляканого жука, озирнулися два осли, що паслися аж на протилежному схилі пагорба.

— Яхос, Яхос, — гукав професор, заплющивши очі.

Він уже замовк, а його оклик усе ще висів у повітрі, — здавалося, все затамувало подих на півхвилини, на кільканадцять дивних секунд. Ошелешені ексцентричним професоровим учинком, мандрівці не зважувалися навіть глянути одне на одного, а Карен почервоніла так, ніби то вона щойно кричала. Охоплена соромом, вона відійшла набік, щоб трохи охолонути.

Але старенький зовсім не бентежився.

— ...хтозна, — чула вона його голос, — чи не можливо на мить зазирнути в минуле, ніби до якогось паноптикуму? Чи не можливо, любі друзі, трактувати минуле так, ніби воно досі існує, лише в якомусь іншому вимірі? Може, достатньо змінити своє бачення, глянути на все якось скоса? Бо ж якщо майбутнє й минуле — нескінченні, нема насправді ніякого «колись». Часи й епохи висять у просторі, наче простирадла, наче екрани, на які проектується якась мить; світ складається з таких нерухомих митей, величезних знімків, а ми перестрибуємо з одного в інший.

Він змовк на хвилинку, щоб передихнути — вони йшли ледь під гору; небавом Карен почула, як він витискає слова з-поміж хекання й сапання:

— Насправді ніякого руху немає. Як та черепаха з парадоксу Зенона, ми нікуди не рухаємося, мандруємо лише до осереддя миті, і немає ніякої межі, ніякої мети. Те саме можна б сказати про простір: якщо всі ми однаково віддалені від нескінченності, немає також ніякого «десь», ніхто не перебуває в конкретному часі та місці.

Увечері Карен подумки підбила баланс втрат цієї прогулянки: обпечені сонцем ніс і чоло, натерта до крові нога. Під ремінець сандалі потрапив гострий камінець, а він його не відчув. Це, безумовно, симптом прогресуючого атеросклерозу, на який професор слабує вже багато років.

Вона аж надто добре знала це тіло — кволе й дрібне, з сухою, всіяною коричнюватими плямами шкірою. Залишки сивого волосся на грудях, тонка шия, на якій ледве тримається тремтяча голова, ламкі кості під тонкою поволокою шкіри і скелет — здавалося, ніби він з алюмінію, такий легкий, пташиний.

Бувало, що він засинав, перш ніж вона встигала його роздягти й приготувати постіль. Тоді мусила обережно зняти з нього піджак і черевики, а потім довести його, сонного, до ліжка.

Щоранку виникала одна й та сама проблема — черевики. Професор страждав від набридливої болячки — йому вростали нігті. Пальці запалювалися, напухали, нігті задиралися, продірявлюючи шкарпетки, і болісно терлися об носаки взуття. Було б невиправданою жорстокістю ув’язнювати ці болісні стопи в глухих чорних черевиках. Тому на щодень професор носив сандалі, а закрите взуття вони замовляли в єдиного шевця, який ще залишився в їхній околиці, і він за шалені гроші шив професорові гарні м’які черевики, вільні, з високими носаками.

Надвечір — мабуть, через сонце, — у професора піднялася температура, тож Карен вирішила не спускатися на вечерю до ресторану, а замовила їжу до каюти.

Вранці, коли корабель допливав до Делоса, вони, почистивши зуби й не без зусиль поголившись, вийшли разом на палубу з рештками печива, що залишилося від учорашнього підвечірку. Кришили його й кидали в море. Було дуже рано, всі ще, мабуть, спали. Сонце вже втратило свою червінь, яскравішало, щомиті набирало сили. Вода стала золотою, як мед, густою, хвилі вгамувалися, велетенська сонячна праска вирівнювала море, не залишаючи на ньому навіть найменшої брижі. Професор обійняв Карен, і то був, вочевидь, єдиний жест, доречний перед лицем такого очевидного осяяння.