Але червоний внутрішній океан у професоровій голові виходив із берегів кровоносних рік і поволі заливав усе нові місцини. Спершу — низини Європи, де він виріс і змужнів. Під водою зникали міста, мости і греблі, що їх так тяжко й довго зводили цілі покоління його пращурів. Океан підступав до порога їхнього критого очеретом будинку і відважно входив досередини. Вкривав червоним килимом кам’яну підлогу, кухонні дошки, натирані щосуботи до блиску, нарешті погасив вогонь у каміні, досяг креденсів і столів. Далі розлився вокзалами й летовищами, звідки професор вирушав у світ. У воді потопали міста, до яких він прибував, вулиці, де винаймав кімнати, дешеві готелі, в яких зупинявся, ресторани, в яких обідав. Лискуча червона поверхня вже досягла нижніх полиць у його улюблених бібліотеках, набухали сторінки книг, зокрема й тих, де на обкладинці було його ім’я. Багряний язик облизував літери, розмазував чорний друк. Червінь просочилася в підлоги й сходи, якими він ходив забирати шкільні атестати своїх дітей, і килим, яким він урочисто йшов отримувати професорський ступінь. Червоні плями проступили на постелі, в яку вони вперше впали з Карен, щоби розплутати зав’язки на своїх зрілих незграбних тілах. Липка рідина навічно склеювала перегородки гаманця, в якому він тримав кредитні картки, авіаквитки та світлини внуків. Течія заливала вокзали, колії, летовища та злітні смуги, — звідси вже ніколи не злетить жоден літак, не вирушить жоден потяг.
Рівень моря піднімався невблаганно, хвилі заливали слова, поняття, спогади; гаснули вуличні світла, тріскали лампи, ставалися замикання в кабелях, уся мережа зв’язків перетворилася на мертву павутину — скалічену, глуху, як зіпсований телефон. Гаснули екрани. Нарешті цей повільний безмежний океан почав підступати під саму лікарню, цілі Афіни залила кров — з усіма тутешніми храмами, священними шляхами й гаями, з порожньою о цій порі агорою, з ясною статуєю богині та її оливковим деревцем.
Вона була біля нього, аж доки відімкнули вже не потрібну апаратуру і лагідні руки грецької медсестри одним рухом прикрили його обличчя простирадлом.
Потім приїхали його діти. Професорове тіло піддали кремації, а прах розвіяли над Егейським морем. Мабуть, такий похорон сподобався б йому найбільше.
Я стала зрілішою. Давніше, коли я прокидалася в чужих місцях, мені здавалося, ніби я вдома. І щойно потім я зауважувала незнайомі подробиці, не помічені звечора. Важкі готельні штори, велика коробка телевізора, моя валізка з виваленими тельбухами, старанно вкладені білі рушники. Нове місце мерехтіло за вікнами, запнуте чадрою, таємниче, переважно біло-кремове або жовтаве від вуличних ліхтарів.
Потім я ввійшла у фазу, яку психологи подорожі називають «не знаю, де я». Я прокидалася цілком дезорієнтована. Як алкоголік у запої, намагалася пригадати собі, що робила попереднього вечора, де була, якими шляхами мене носило, подробиця за подробицею відтворювала минуле, аби розшифрувати те, що відбувається тут і тепер. Що довше тривала ця спеціальна процедура, то сильнішою ставала паніка, виникало неприємне відчуття, схоже на хворобу внутрішнього вуха, яка викликає втрату рівноваги й нудоту. Де я, до дідька? Втім, деталі світу — милосердні. Вони врешті-решт виводили мене на правильний шлях. Я — в М. Я — в Б. Це — готель, а це — помешкання моєї подруги, кімната для гостей у сім’ї Н. Диван у знайомих.
Таке прокидання було наче штамп на квитку в дальшу дорогу.
Наступним і завершальним, як стверджують психологи подорожі, є третій етап. Це остаточна мета: куди б ми не рухалися, ми подорожуємо лише до неї. «Байдуже, де я». Не має значення, де я перебуваю. Я є.
Ми є свідками появи на Землі нових істот, які вже підкорили всі континенти й більшість екологічних ніш. Вони стадні, переносяться вітром, легко долають великі відстані.
Зараз я бачу їх з вікна автобуса — цих повітряних медуз, цілі їх стада, які кочують пустелею. Окремі особини судомно тримаються мізерних пустельних рослинок і голосно тріпочуть на вітрі — може, вони так спілкуються.
Спеціалісти кажуть, що пластикові пакети — це нова форма існування, що вони повертають навспак споконвічні закони природи, адже складаються з самої лише поверхні, і ця внутрішня порожнеча, ця історична відмова від будь-якого вмісту дає їм несподівані еволюційні переваги. Вони мобільні й легкі, чіпкі ручки дозволяють їм хапатися за предмети або інших істот і таким чином розширювати свій ареал. Вони розмножилися на передмістях і сміттєзвалищах, а через кілька вітряних сезонів уже були на далекій провінції, серед глухих пустищ. Вони заволоділи величезними територіями — від перехресть великих автострад до далеких пляжів і приморських скель, від спорожнілих майданчиків перед супермаркетами аж до кістлявих гімалайських схилів. На перший погляд вони здаються тендітними й тонкими, але це ілюзія — вони довговічні, майже незнищенні, їхні легкі тіла розкладуться приблизно за триста років.
Читать дальше