Ми ніколи не мали справи з такою агресивною формою життя. Дехто в метафізичному запалі твердить, що її природа — у захопленні континентів, у заволодінні світом; що вона є чистою формою, яка шукає свого змісту, але, щойно його здобувши, відчуває нудьгу й знову кидається за вітром. Що вона є таємничим спостерігачем, мандрівним оком, яке належить якомусь нереальному «там». Інші — ті, що міцніше стоять на землі, — вважають, що еволюція сьогодні є тріумфом форм скороминущих, які недовго заселяють землю, зате стають повсюдними.
Метою цього паломництва є інший паломник; сьогодні він залитий у плексиглас або — як у сусідніх залах — підданий пластинації. Я мусила вистояти в черзі, аби подивитися на це, повільно сунучи разом з усіма вздовж гарно освітлених експонатів із підписами двома мовами. Розкладені перед нами, вони здавалися коштовним товаром, привезеним із-за моря й тепер виставленим на поживу очам.
Спочатку я розглядаю старанно законсервовані препарати у плексигласі: невеликі фрагменти тіла, така собі виставка шурупів, швів, сухожиль, зв’язок і суглобів — усіх тих дрібних і недооцінених частин тіла, про які ми зазвичай навіть не пам’ятаємо. Це добрий метод — ніякого доступу повітря, випаровування, небезпеки пошкоджень. Коли б вибухнула якась війна, ця щелепа, яка лежить зараз переді мною, мала б шанс уціліти — навіть під руїнами, в попелі. Коли б сталося виверження вулкана, потоп, зсув землі, майбутні археологи могли б тішитися цією знахідкою.
Але це лише початок. Паломники сунули мовчки, вервечкою, ті, що йшли позаду, легенько підштовхували передніх. Що тут? Що ми зараз побачимо? Яку частину тіла продемонструють нам управні пластинатори, спадкоємці бальзамістів, таксидермістів, анатомів та чинбарів?
Ось хребет, видобутий з тіла і вміщений до скляної шафи. Зберігаючи свою природну кривизну, він нагадував Чужого — пасажира, який подорожує в людському тілі до своєї мети, величезна стонога. Ґреґор Замза, складений з мацаків, нервових сплетінь, кісточок та судин. Перед ним хочеться змовити «Зі святими упокой», багато разів, аж поки хтось нарешті змилосердиться й дарує йому спокій на віки вічні.
Далі була вже ціла людина, тіло, кортить назвати його «корпусом»: поздовжньо розрізаний навпіл, він демонстрував заворожливий устрій внутрішніх органів. Особливо гарною була нирка — велетенське зерно бобу, священна насінина богині підземного світу.
Ще далі, в наступному залі — чоловіче тіло, худорляве, зі скісними очима, позбавлене повік і шкіри; воно показує нам, паломникам, де починаються й закінчуються м’язи. Ти знаєш, що м’язи завжди починаються ближче до центру тіла, а закінчуються на периферії? І що «dura mater» — це не екзотична порноакторка, а мозкова оболонка? І що м’язи скорочуються від точки свого початку до точки закінчення? І що найсильніший м’яз людського тіла — це язик?
Потім ми багато дізналися про роботу мозку й про те, що мигдалеподібне тіло відповідає за відчуття запаху, емоції, реакції боротьби та втечі. А гіпокамп, той морський коник, — за короткочасну пам’ять.
Натомість «septal area» — це невеличка ділянка мигдалеподібного тіла, яка регулює зв’язок між приємністю та залежністю. Про це варто знати, якщо доведеться стати до бою зі своєю шкідливою звичкою. Треба пам’ятати, кого молити про допомогу й підтримку.
Наступний експонат складався з мозку й периферійних нервів, старанно розкладених на білій площині. Цей червоний малюнок на білому тлі трохи скидався на мапу метрополітену: ось центральна станція, ось головна артерія, яка від неї відходить, далі відгалужуються інші лінії. Все досконало продумано.
Сучасні препарати — кольорові, яскраві; кровоносні судини, вени й артерії занурені в рідину, щоби краще було видно їхню тривимірну структуру. Розчин, у якому вони плавають, — то, мабуть, «Кезерлінґ III», він, виявляється, найкращий консервант.
Ще ми юрмилися біля Людини, Зробленої з Самих Кровоносних Судин. То був якийсь анатомічний привид. Привид, який блукає місцями, яскраво освітленими, викладеними плиткою — чимось середнім між бійнею та косметологічним кабінетом. Ми зітхали, нікому з нас ніколи не спадало на думку, що в нас може бути стільки жилок, — не дивно, що досить трошки поранити шкіру, і ми вже кривавимо.
Бачити — значить знати, — в цьому ми не сумнівалися. Найбільше нам подобалися різноманітні поперечні розтини.
Один такий чоловік-тіло лежить перед нами, нарізаний скибками. Завдяки цьому ми маємо безліч несподіваних кутів бачення.
Читать дальше