Глянути ще раз на все, що довкола, як на картинку, де під мільйоном подробиць дрімає захована в хаосі форма. Це досить побачити раз, аби ніколи не забути.
Я не оповідатиму про кожен день цього круїзу, не переказуватиму змісту кожної лекції, — сподіваюся, Карен колись усе це напише і видасть. Корабель пливе, на палубі щовечора відбуваються танці, пасажири з келихами в руці, спершись на поруччя, провадять ліниві розмови. Інші дивляться на нічне море, на холодну склянисту темряву, яку подеколи осяюють вогні великих суден із тисячами пасажирів на борту, — ці лайнери швартуються щодня в іншому порту.
Згадаю лише про одну лекцію — мою улюблену. Її вигадала Карен. Це вона підкинула ідею розповісти про тих богів, які не ввійшли до відомих і популярних книг, про тих, кого обійшов мовчанням Гомер і випустив з уваги Овідій, тих, хто не надто запам’ятався витівками й любовними інтригами; про богів не дуже страшних і не надто хитрих, малопомітних, знаних лише з черепків, принагідних згадок, із реєстрів спалених бібліотек. Зате ці боги зберегли те, що назавжди втратили їхні добре знані суперники, — божисту мінливість і леткість, плинність форм, туманну генеалогію. Вони виходять із тіні й аморфності, щоби знову запасти в сутінь. Як отой Кайрос, що діє лише на перетині лінійного людського часу й циклічного часу богів. А ще на перетині місця й часу, в межах короткої миті, яка відкривається лише для того, щоби вмістити єдину і неповторну можливість. Це точка, в якій пряма, що біжить із нізвідки в нікуди, на мить торкається кола.
Він увійшов, тупцюючи й сапаючи, але зухвало й енергійно. Став за своєю кафедрою, звичайним ресторанним столиком, і вийняв з-під пахви згорток. Вона впізнала його метод. Згорток був рушником, просто з ванної в їхній каюті. Професор знав, що тільки-но він почне його розгортати, в залі западе тиша, а голови слухачів у задніх рядах потягнуться вперед. Люди — це діти. Під рушником ще був червоний шалик, а в самій глибині поблискувало щось біле, шматок мармуру, ніби якийсь уламок скелі. Напруга в залі сягла апогею, а він, розуміючи, яке викликав зацікавлення, насолоджувався ним, криво посміхаючись під носом і розтягуючи кожен жест, ніби перед кінокамерою. Потім підняв той уламок світлої кам’яної плити майже до рівня очей, витягнув руку і, пародіюючи Гамлета, почав:
Хто цей скульптор і звідки?
Із Сикіону.
Ім’я його?
Лісіп.
А ти ж хто?
Кайрос, що над усім владарює.
Чого ж ти ступаєш на кінчиках пальців?
Я весь час у бігах.
А навіщо крильця при стопах твоїх?
Бо лину з вітром.
Чого ж у правиці тримаєш бритву?
То знак для людей, що я гостріший за будь-яке лезо.
А волосся — чого спадає тобі на обличчя?
Щоби зміг упіймати мене той, хто виходить назустріч.
Але, о Зевсе, чому потилиця твоя лиса?
Щоби той, що повз нього пробіг я на своїх крилатих стопах, не зміг ухопити мене зі спини, хоч як би того хотів.
Чого ж тебе вирізьбив майстер?
Задля тебе, чужинцю, щоб стояв я при вході й був тобі за науку.
Він почав цією прегарною епіграмою Посейдіпа — чудовим текстом для епітафії. Професор підійшов до перших рядів і подав доказ існування бога до рук публіки. Дівчина — ота дещо зверхня, з повними вустами, — взяла барельєф аж надто обережно, ледь висунувши язик від хвилювання. Передала його далі; професор почекав мовчки, доки маленький бог подолає половину шляху, а потім із кам’яним виразом обличчя сказав:
— Не хвилюйтеся, це гіпсовий зліпок із музейної крамниці. П’ятнадцять євро.
Карен почула смішки, рух тіл, грюкіт якогось стільця — очевидний знак, що напруга минула. Він добре почав. Здається, у нього сьогодні був гарний день.
Вона тихо вийшла на палубу й запалила цигарку, дивлячись на острів Родос, який був дедалі ближче, на великі пороми, на ще доволі порожні о цій порі року пляжі, на місто, яке, ніби комашина колонія, спиналося стрімким схилом до яскравого сонця. Вона стояла там, огорнута спокоєм, який зійшов на неї раптово і невідомо звідки.
Карен бачила береги острова, гроти, заглибини. Кружґанки й нефи, видовбані водою в скелях, нагадували чудернацькі храми. Щось старанно будувало їх упродовж мільйонів років, та сама сила, яка оце гнала й розхитувала їхній невеликий корабель. Щільна прозора сила, яка навіть на суходолі мала свої майстерні.
Ось вони, взірці кафедр, струнких веж і катакомб, — гадала собі Карен. Ці рівненькі шари берегових скель, досконало круглі камені, обточувані впродовж століть, ці піщинки, овали печер. Гранітні прожилки в пісковику, їхній несиметричний захопливий візерунок, геометрично правильна лінія берега, відтінки піску на пляжах. Монументальні споруди і дрібна біжутерія. Чим же серед цього всього є крихітні вервечки будинків і людські крамнички, де пихато продають старі ідеї, спрощені й мініатюрні?
Читать дальше