Джон Фаулз - Маг

— А прізвище?

— Гоумз, — пробурмотіла дівчина. — Ось тільки я ніколи не мешкала на Бейкер-стрит.

— А сестру як звуть?

Жулі завагалася.

— Ви вперлися на тому, що в мене є сестра.

— Хто б тут та не вперся?

Ще трішки повагавшись, вона таки вирішила признатися.

— Ми народилися влітку. Тато з мамою не відзначалися фантазією, — знизала плечима Жулі, ніби давала зрозуміти, що вважає такий вибір імен нерозумним. — Сестру назвали Джун.

— Джун і Джулай — червень і липень.

— Тільки не кажіть Морісові.

— Чи давно ви з ним знаєтеся?

Жулі заперечливо крутнула головою й додала:

— Але здається, що віддавна.

— Скільки часу?

Вона опустила очі.

— Почуваюся зрадницею.

— Я ніколи вас не видам.

І знову цей допитливий, нерішучий погляд мало не докоряє мені за настирність. Однак Жулі відчула, що цього разу я не дам себе збути, й понурилася.

— Нас заманили сюди під неправдивим приводом. Кілька тижнів тому. Ціле диво, що ми й досі тут.

На думку спали Левер’є і Мітфорд. Я завагався. Ні, поки що триматиму при собі цей козир.

— А перед тим ви тут не бували?

Прудкий здивований погляд. Буцімто щирий.

— Чому це ви…

— Це я так собі спитав.

— Але чому ви питаєте?

— Бо мені здається, що торік тут діялося щось подібне.

Жулі підозріливо видивилася на мене.

— Вам напліткували…

— Та ні, — усміхнувся я. — Це тільки домисли. Здогадки. А що це за неправдивий привід?

Розмовляти з нею — це все одно, що підхльостувати батіжком норовистого мула. Чарівлива худобинка, але харапудиться на кожному кроці. Ось вона вперлася оком у землю, добираючи слова.

— Я хотіла сказати, що, попри все, ми тут залишаємося з доброї волі. Хай навіть не дуже-то тямимо, в чому суть… усього, що тут діється, однак ми вдячні Кончісу… Власне, довіряємося йому…

Дівчина змовкла, я розтулив був рота, але зразу ж стулив під благальним поглядом.

— Дозвольте мені договорити, — повела вона далі й на мить затулила долонями щоки. — Так важко пояснити… Ми обидві почуваємося багато чим зобов’язані Кончісові. Заковика в тому, що відповісти на всі питання, які, бачу, вам не терпиться поставити… це майже те саме, що розповісти сюжет детективного фільму за кілька хвилин перед кіносеансом.

— Принаймні можете пояснити, як ви стали героїнею фільму.

— Не можу. Це теж частина сюжету.

Знову вислизла й ухилилася. У верховітті мигдального дерева гудів величезний бронзовий хрущ. Внизу на осонні стояв скам’янілий еллінський бог і, як звик від правіку, орудував вітром та морем. Я придивлявся до затіненого дівочого обличчя — пониклого й трохи присмирілого.

— Вам… гм… за це платять?

— Так, але… — затнулася Жулі.

— Але що?

— Не в тому річ. Не про гроші йдеться.

— Якусь хвилину тому в мене було враження, що вам не дуже до вподоби Кончісові накази.

— Бо годі добрати, скільки правди в його словах. Не думайте, що ми набагато більше знаємо, ніж ви. Про свої наміри Кончіс сказав нам більше, ніж вам. Цілком можливо, що брехав, — стенула плечима Жулі. — У цьому лабіринті ми випередили вас на кілька кроків. Але це не означає, що нам ближче до середини.

— А в Англії ви грали на сцені? — трохи помовчавши, спитав я.

— Так. Не професійно.

— В університеті?

Жулі криво посміхнулася й повела про своє.

— Є ще одна річ. У певний спосіб Кончіс може почути кожне наше слово. Не скажу, як саме. Гадаю, вже до півночі ви збагнете. — Не давши мені зіронізувати, вона швидко докинула: — Воно не має нічого спільного з телепатією. Це попросту ширма. Метафора.

— Що ж воно таке?

— Якщо я стану пояснювати, то… все зіпсую. Одне тільки скажу. Це неповторне відчуття. Не з цього світу. Розумійте буквально.

— Ви його вже зазнали?

— Так. Це одна з причин, чому ми з Джун вирішили, що йому можна довіряти. Таке не може бути витвором лихого умислу.

— Я й досі не втямлю, як він може чути наші розмови.

Жулі споглядала на порожні морські простори.

— Я не пояснюю вам ще й тому, що побоююсь, аби він не почув моїх слів та з ваших уст.

— Господи, я ж уже пообіцяв, що ані не гадаю вас видати.

Зиркнувши на мене, дівчина знову втупилася в море. Знизила голос.

— Ми не певні, що ви той, за кого себе подаєте… Той, за кого вас подає Моріс.

— Але ж це нісенітниця!

— Я тільки хотіла сказати, що не тільки ви не знаєте, у що можна повірити. Може, ви щось від нас приховуєте. Хоча на такого й не скидаєтеся.

— Вам досить перейти через острів. До школи. Ось там і розпитайте першого-ліпшого про мене… А як щодо решти учасників спектаклю? — спитав я.