Джон Фаулз - Маг

— Хто заборонив? Просперо?

— Може, й він.

— У Шекспіра теж із цього почалося. Із заборони.

Лілі опустила очі.

— Хоча в його п’єсі Міранда, звичайно ж, набагато невинніша, — докинув я.

— Фердінанд теж.

— Є одне «але». Я вам правду кажу, а у вас що не слово, то обман.

Не піднявши очей, Лілі прикусила губу.

— Кілька разів я сказала вам щиру правду.

— Як-от про чорного пса, від якого ви люб’язно мене остерегли? — спитав я й швидко додав: — Тільки, ради бога, не питайте, що це за пес.

Обхопивши прикриті спідницею коліна, вона відкинулася назад і задивилася на крони дерев позад мене, взута в недоладні чорні шнуровані черевички. Від них відгонило якоюсь дуже давньою сільською школою, першими несмілими потугами місіс Панкгерст [143] Еммеліна Панкгерст (1858–1928) — знана англійська феміністка й суфражистка. 1903 року разом із дочками Крістабеллю та Сільвією заснувала Жіночу соціальну і політичну спілку. на емансипацію. Довгенько помовчавши, Лілі спитала:

— То що це за пес?

— Той, з яким нині вранці гуляла ваша сестра-близнючка.

— Я не маю сестри.

— Говоріть-говоріть. — Я приліг, сперся на лікоть і всміхнувся їй. — Де ви сховалися, коли ми розпрощалися?

— Я пішла додому.

Нема ради, Лілі не скидає головної маски. Я обмацав оком її насторожене обличчя й потягнувся за сигаретами. Спостерігаючи, як я чиркаю сірником і затягаюся димом, вона раптом наставила долоню. Взявши від мене сигарету, характерно, як на курця-початківця, випнула губи, вдихнула трохи диму, з наступною затяжкою більше — і закашлялась. Увіткнувши голову поміж коліна й простягнувши руку, щоб я забрав сигарету, Лілі зайшлася кашлем. Тонка шия, вутлі плечі нагадали мені про вчорашню голу німфу — теж тендітну, з невеликими грудьми й таку саму на зріст.

— Де ви навчалися? — спитав я.

— Я?

— В якому театральному училищі? В Королівській академії?

Лілі змовчала. Я спробував заатакувати з іншого флангу.

— Ви стараєтеся, причому вельми успішно, закрутити мені голову. Навіщо?

Цього разу вона не стала прикидатися ображеною. Бажані зміни її поведінки було найвиразніше видно по збоях, коли Лілі випадала з ролі. Дівчина звела голову, трохи повернула її від мене, сперлася на руку й знову затулилася маскою, як чадрою.

— Я Астарта, мати таїн.

По-пікантному звабливі сіро-фіалкові очі широко розплющилися, я криво усміхнувся. Треба дати зрозуміти, що мені вже вухами ллються її імпровізації.

— На жаль, я безбожник.

Лілі відклала маску.

— То я навчу вас вірити.

— Чόму? Містифікації?

— І містифікації теж.

Від моря долинуло торохтіння моторки. Лілі теж його почула, але не дала по собі пізнати.

— Я б хотів зустрітися з вами десь поза межами Бурані.

Вона глянула на дерева, що росли на південному схилі. В її голосі зазвучали значно ближчі до сучасности нотки.

— Може б, так у наступні вихідні?

Я відразу здогадався, що Лілі вже дізналася про Алісон. Гаразд, я також вдаватиму, що нічого не знаю й не відаю.

— Чому б і ні?

— Моріс ніколи не дозволить чогось такого.

— Ви вже виросли з того віку, коли питають дозволу.

— А я гадала, що вам треба поїхати до Афін.

Я трохи забарився з реплікою.

— Мені не дуже до вподоби одна властивість ваших ґротескних забав.

Лілі, як і я, спиралася на лікоть, відвернувшись від мене. Нарешті обізвалася — тихим голосом.

— Не тільки вам.

Я пожвавився. Крига таки скресає. Сів, щоб подивитися на Лілі хоча б у профіль. Вираз замкнутости, знеохоти. Цього разу, здається, не награний.

— Отже, ви визнаєте, що все це комедія?

— Почасти.

— Якщо й вам не до вподоби ця комедія, то найпростіший спосіб зарадити — це пояснити мені, про що в ній ідеться. Чому тут винюхують про моє особисте життя.

Дівчина похитала головою.

— Не винюхують. Моріс попросту обмовився. Тільки й того.

— Не поїду до Афін. Між нами все скінчилося. — Лілі мовчала. — Це одна з причин того, що я сюди приїхав. До Греції. Щоб вибратися з тої плутанини.

— Вона австралійка, — пояснив я. — Стюардеса.

— І ви вже не…

— Що — «не»?

— Не кохаєте її?

— Наші стосунки не назвеш коханням.

Вона знову промовчала. Підібравши з землі шишку, крутила й розглядала її, ніби збентежена почутим. Відчувалося, що ця зніяковілість непідробна й не передбачена сценарієм. Як і недовіра моїм словам.

— А що вам наговорив старий? — спитав я.

— Що вона хоче з вами побачитися. Ото й усе.

— Тепер ми тільки приятелюємо. Обоє усвідомлювали, що наш зв’язок не довго протриває. Час від часу обмінюємося листами. Ви ж знаєте австралійців, — докинув я. Лілі покрутила головою. — Ці люди відстали в розвитку культури. Не знають, хто вони й куди належать. З одного боку, ця дівчина доволі… неотесана. Недолюблює британців. З другого боку… мабуть, передусім я почував… мені було жаль її.