Джон Фаулз - Маг

Лілі відвернулась, ніби боялась осоромитися, й витерла очі тильною стороною долоні.

Я присів навпочіпки поряд з нею й подав сигарету. Взяла.

— Дякую.

— Я не хотів вас скривдити.

Цього разу вона затягувалася глибоко й не кашляла.

— Я вас дратувала.

— Лілі, ви просто чудо… Не уявляєте, яких дивовижних вражень я зазнав. І гарних. Але, знаєте, в кожного з нас є чуття реальности. Як земне тяжіння. Недовго з ним поборюкаєшся.

Вона трохи скривилася — несміло й понуро.

— Якби ви знали, як добре я розумію, про що кажете.

Нова перспектива. Може, Лілі примушують грати роль.

— Я весь обернувся у слух.

Дівчина знову задивилася в далину.

— Вранці ви сказали… є щось таке, як сценарій. Хочу показати вам одну річ. Скульптуру.

— Добре. Ведіть.

Я встав. Нахилившись, вона старанно вкрутила недокурок у землю й глянула на мене з підкресленою покорою.

— Дайте… отямитися. Не шпиняйте мене хоча б п’ять хвилин.

Я подивився на годинник.

— Хай хоч шість. Але ні на секунду довше. — Лілі простягла руку, і я допоміг їй звестися, але руки не відпустив. — Слово «шпиняти» недоречне, коли йдеться про те, що я хочу краще пізнати таку напрочуд привабливу дівчину.

Вона потупилась.

— Цій дівчині не треба грати роль, щоб видаватися значно менш… досвідченою, ніж ви.

— Це не применшує їй привабливости.

— Нам недалеко, — сказала вона. — Тільки на пагорб зійти.

Тримаючись за руки, ми рушили вгору. За якусь хвилину я стиснув пальці Лілі, й вона відповіла легеньким потиском. Заповідь скоріше дружби, ніж чогось інтимнішого. Легко повірилося в останні слова цієї дівчини про саму себе. Завдяки й зовнішності, бо такі делікатні риси обличчя, як у Лілі, часто позначають несмілість і перебірливість недоторки. Відчувалося, що за поверховою кокетливою зухвалістю, за зрадливістю минулого, яку втілювала Лілі, крився трепетний дух наївности, ба навіть незайманости; і я вважав, що маю все потрібне, щоб при першій нагоді піддати цей дух екзорцизму.

Знову наплило запаморочливе, казкове, споконвічне враження, що я, щедро обдарований, входжу до міфічного лабіринту. Знайшовши Аріадну й тримаючи її за руку, я ні за які скарби на світі не погоджуся помінятися з кимсь місцем. Відтепер мені прощено всі колишні фіґлі-міґлі з дівчатами, самолюбство і хамство, навіть те, що я ганебно принизив Алісон і спровадив її в далеке минуле. Так мало статися, і якась частка мене самого завжди про це знала.

Лілі повела мене між пініями, трохи вище від місця, де я минулої неділі перебирався через яр. На той бік провадила стежка з грубо вирубаними в скелі сходинками. За яром ми зійшли вгору пологим схилом і опинилися в розвернутій до моря улоговині, схожій на природний амфітеатрик. Посередині цієї долинки, на постаменті з необтесаного каменю, височіла статуя. Я зразу впізнав її. Копія відомої скульптури Посейдона, на початку сторіччя виловленої з моря неподалік Евбеї. На стіні моєї шкільної кімнати висіла листівка із зображенням цієї пам’ятки. Величний чоловік стояв, широко розставивши ноги й простягнувши могутню руку до моря, на південь. Жоден витвір за всю історію людства не був такий незбагненно царствений і немилосердно божественний. Сучасний, як авангардна творчість Генрі Мура, і прадавній, як камінь, що правив за підніжжя. Я здивувався, що Кончіс досі не показав мені цієї статуї. Така копія натуральної величини коштує, мабуть, цілий маєток, а її поставили на задвірках, мало не сховали й навіть словом про неї не обмовляться… На думку сплив де Декан і його театральний талант — мистецтво дозувати сильні й несподівані враження.

Ми стояли й розглядали скульптуру. Помітивши моє захоплення, Лілі усміхнулась і рушила до дерев’яної лавки, що стояла на пагорбі за монументом, у тіні мигдального дерева. Звідти понад кронами сосон було видно морську далечінь, але з прибережних вод ніхто не вгледів би цього Посейдона.

Лілі сиділа в природній позі, без претензій на елеґантність, і цим самим свідчила, що визнає свою одежу театральним костюмом. Неначе роздяглася. Я сидів за три фути від цієї дівчини, і вона не могла не відчути мого погляду. Час на «отямлення» добіг кінця. Та вона все мовчала й відводила очі.

— Скажіть мені ваше справжнє ім’я.

— Вам не подобається «Лілі»?

— Розкішне ім’я для вікторіанської шинкарочки.

— Справжнє мені ще менше подобається, — блідо всміхнулася вона. — В документах я Джулія, але з малих літ і дотепер мене кличуть Жулі.