Джон Фаулз - Маг

— Ви жили… як чоловік з жінкою?

— Якщо волієте вжити цей неоковирний вираз… Так. Кілька тижнів. — Лілі поважно кивнула, ніби дякуючи за інтимне признання. — Кортить мені дізнатися, чому вас так цікавить ця справа.

Вона схилила голову набік — так визнають незмогу відповісти на поставлене питання. Цей простий жест був природніший і красномовніший, ніж усілякі слова. Ні, Лілі не знає, чому її так цікавить ця справа. Я повів далі:

— На Фраксосі мені було не з медом. Аж до часу, коли я почав сюди навідуватися. Я був… самотній. Звичайно ж, не кохав… тої дівчини. Просто вона була одна-єдина. І не більш.

— А може, ви їй також видавались одним-єдиним.

Насмішила. Я пирхнув.

— У неї десятки мужчин. Слово чести. А після мого від’їзду вона лигалася щонайменше з трьома.

По білій блузочці нервово бігала зиґзаґами мурашка. Простягнувши руку, я змахнув її. Напевно, дівчина відчула дотик, але не обернулася.

— Я б хотів, щоб ви, Лілі, облишили прикидатися. Либонь, у вашому справжньому житті не раз таке траплялося.

— Ні, — труснула головою Лілі.

— Ви ж не заперечуєте, що живете насправді. Вдавати з себе тонкошкіру панночку — це ж безглуздя.

— Я не хотіла втручатися в чужі справи.

— Ви також розумієте, що я розкусив вашу гру. Ця гра доходить до ідіотизму.

Помовчавши, вона сіла й повернулася лицем до мене. Глянувши на боки, задивилася мені у вічі. Цей допитливий, нерішучий погляд принаймні почасти підтвердив мою правоту. Тим часом невидимий човен підпливав до острова. Явно тримав курс на затоку.

— За нами стежать? — спитав я.

— Тут за всіма стежать, — злегка здвигнула плечима Лілі.

Я роззирнувся, але нічого не зауважив.

— Може, й так. Але нізащо не повірю, що також підслуховують кожне слово.

Спершись ліктями на коліна й обхопивши долонями підборіддя, вона вдивлялася в далечінь за мною.

— Воно десь так, як ускладнені хованки, Ніколасе. Треба впевнитися, чи той, хто має шукати, захотів узяти участь у грі. Тоді треба причаїтися. Бо інакше не буде гри.

— Гри також не буде тоді, коли тебе знайшли, а ти й далі вперто ховаєшся, — зауважив я. — Ви не Лілі Монтґомері. Якщо така особа взагалі існувала.

— Існувала, — кинула на мене оком дівчина.

— Навіть стариган визнає, що ви не Лілі. А чому ви такі певні, що вона справді існувала?

— Бо я сама існую.

— Може, ви її дочка?

— Так.

— Як і ваша сестра-близнючка.

— Я одиначка.

Це вже занадто. Лілі й рушитися не встигла, як я, рвучко ставши навколішки, схопив її за плечі й повалив навзнак. Щоб не змогла відвести погляду. В її очах майнув страх, і я цим скористався.

— А тепер послухайте. Все це дуже забавне. Однак у вас таки є сестра-близнючка, і ви знаєте, що цього не заперечиш. Вам вдаються фокуси із зникненням, ви опанували мистецтво провадити розмову в стилі початку сторіччя, набралися відомостей про цей час. І таке інше. Але вам не вдасться приховати двох очевидних речей. По-перше, ви розумна. По-друге, ви з такої самої плоті і крови, що й я. — Я міцніше стиснув її за плечі під тонкою блузочкою. Лілі скривилася. — Ймовірно, ви так поводитеся тому, що любите старого. Ймовірно, він вам платить. Ймовірно, вам попросту подобається така гра. Не знаю, де живете-проживаєте ви, сестра й решта вашої компанії. Та й не хочу знати, мені байдуже. Досить того, що сам собою цей задум — просто чудо. Я вподобав вас, вподобав Моріса й перед ним ладен грати будь-яку роль — скільки треба… але, хай йому біс, не берімо аж так всерйоз цього спектаклю. Виконуйте все, що вимагає сценарій. Але, Христа ради, не перебирайте міри. Не товчіть води в ступі. Згода?

Я втупився їй у вічі. Побачив, що моя взяла. Страх поступився місцем покірності.

— Відчепіться. Спина болить, як нещастя, — озвалася Лілі. — Мабуть, якийсь камінець намуляв.

Ще одне підтвердження перемоги. Словник помітно змінився.

— Гаразд.

Відпустивши її, я встав і закурив. Вона сіла, випростувалася й потерла собі плечі. Справді, в тому місці, де я притиснув її до землі, лежала шишка. Підтягнувши коліна, Лілі ткнулася в них обличчям. Я дивився на неї й картав сам себе, що тільки тепер здогадався вжити силу. Дівчина ще глибше сховала обличчя й обхопила руками литки. Надто вже довго вона мовчить і не ворушиться. Мабуть, удає плач. Це я не зразу помітив.

— Плачем мене не проймете.

Кілька секунд вона не відповідала, а тоді звела голову й жалісно глянула на мене. Сльози були справжні. Я бачив, як вони дрижать на віях.