Джон Фаулз - Маг

— Де пан Конхіс?

— Тен іне меса.

Тобто нема вдома. Марія знову подала мені конверта, але я й далі не зважав на те.

— Де він?

— Ефіге ме ті варка.

Тобто поплив на човні.

— Куди?

Вона не знала. Взявши конверта, я побачив на ньому напис — « Ніколасові ». Всередині були складені папірці.

Перший — це записка від Кончіса.

Любий Ніколасе, попрошу Вас якось розважатися самому до вечора. Через нагальні справи мушу поїхати до Нафпліона.

Другий — це радіограма. На острові немає ні телефону, ні телеграфу, але у службі берегової охорони є невелика радіостанція.

Надіслано з Афін вчора ввечері. Я вже вирішив був, що знайду в цьому папірці пояснення Кончісового від’їзду. Але ба, зазнав уже третього струсу за останні три хвилини, кинувши оком на підпис під ось таким повідомленням:

МАТИМУ ВІЛЬНІ ТРИ ДНІ КРПК БУДУ НАСТУПНОЇ П’ЯТНИЦІ КРПК ШОСТА ВЕЧОРА КМ АЕРОПОРТ КРПК ПРИЙДИ КМ БУДЬ ЛАСКА КРПК АЛІСОН

Воно надійшло до охоронців того ж вечора. Я зиркнув на Марію та Гермеса. Вони дивилися на мене порожніми очима.

— Коли ви принесли цю радіограму сюди?

— Прі-прі, — відповів Гермес.

Значить, рано-вранці.

— Хто вам її передав?

Учитель. Учора ввечері, в таверні Сарантопулоса.

— А чому віддали мені не зразу?

Він стенув плечима й глянув на Марію. Вона теж знизала плечима. Напевно, давали зрозуміти, що Гермес зразу ж приніс цю радіограму й вручив Кончісові. Отже, винен сам господар. Я ще раз прочитав текст.

Гермес спитав, чи не хотів би я надіслати відповідь, бо він зараз повернеться до села. Я сказав, що ні, й задивився на погонича. Його каламутне око не давало надії на щось путнє. Однак я таки поцікавився.

— Чи бачили ви сьогодні двох молодих пань?

Він глипнув на Марію.

— Яких ще пань? — спитала вона.

Я перевів погляд на Гермеса.

— Я до вас звертаюся.

— Охі, — відказав він. Ні. І заперечливо задер голову.

Я повернувся на пляж. Весь час мав на оці стежку. Зійшовши, попростував до ґрота. Ані сліду Лілі. За кілька хвилин я упевнився, що вона тут не ховається. Заглянув у яр. Що ж, можна було б видертися вгору дном цієї яруги й податися на схід, але в таке важко повірити. Я вибрався цим дном трохи вище, щоб перевірити, чи не зачаїлася ця дівчина за якоюсь брилою. Ні. Нікого нема.

Сидячи під сосонкою й вдивляючись у море, я старався зібрати докупи метушливі думки. Так, перша з двійнят підходила до мене й говорила зі мною. У неї шрам на лівому зап’ястку. Друга виступала в ролі дублерки. До неї мені не вдасться наблизитися. Хіба що побачити на терасі, у світлі зірок, та й то здаля. Близнючки… нещоденна річ, але я вже чимало дізнався про Кончіса, тож міг припустити таку можливість. Якщо ти рідкісний багатій, то чому б не дозволити собі й рідкісні цяцьки? Чом би й не вишукані та химерні?

Я зосередився на Лілі, яку знав, на тій зі шрамом. Сьогодні вранці, та й учора ввечері вона старалася сподобатися мені. Якщо вона справді Кончісова коханка, то чим тоді пояснити те, що він дивиться на таке крізь пальці й навмисно залишає нас віч-на-віч? Хіба тим, що цей старий зайшов у збоченстві набагато далі, ніж можна було б, як на мене, запідозрити. Склалося чітке враження, що Лілі заграє зі мною — виконує роль під Кончісовою режисурою, причому має втіху від такої гри. Однак між чоловіком і жінкою всяка гра, навіть коли вона тільки сама для себе, має сексуальну підкладку. Тільки-но на цьому пляжі Лілі відкрито спробувала зачарувати мене. Цілком певно, що з наказу старигана, а проте за кокетством і пустотливістю крилася інша риса цієї забави — несумісна з ремеслом найманої актриси. Та й саме акторство Лілі ближче до натхненного дилетантства, ніж до професіоналізму. Хоч що ця дівчина робила — все вказувало, що вона належить до мого світу та середовища, має вроджене чуття порядности й наділена суто англійським гумором. З погляду фахівця оті Кончісові сцени, попри вишукану інсценізацію, видавалися скоріше театральщиною в родинному колі, ніж справжнім театром із його достеменною, такою бажаною ілюзією достовірности. Кожний погляд і кожний жарт Лілі підказували, що вона підманює. Зрештою, мене приваблювала саме ця особливість, не тільки врода. Власне, кокетство було зайвиною. Я впіймався ще минулої неділі, і то відразу, як тільки побачив загадкову усмішку Лілі. Коротко кажучи, якщо її роль полягає в тому, щоб мене спокусити, то я таки піддамся на спокусу. Нічого тут не вдієш. Я ж водночас і сластолюб, і авантюрист. Поет-невдаха, що невтомно шукає безсмертя — як не у віршах, то хоча б у ризикових пригодах. Раз уже трапилася хвиля, то треба випити.