Джон Фаулз - Маг

Я глянув поміж дерева.

— Не розумію, навіщо.

— Мусите піти туди.

— Підете зі мною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Чому? — наполягав я.

— Бо не мені дзвонять.

— Як гадаю, непогано було б скріпити наше примирення.

Лілі стояла дуже близько, притримуючи волосся, щоб не впало на обличчя. Суворо глянула на мене.

— Пане Ерфе! — відказала вона таким самим, як учора ввечері, холодним тоном, підкреслено чітко вимовляючи кожний звук. — Невже ви просите мене подарувати вам поцілунок?

Оце так штука! Пустунка, що прийшла з 1915 року, кепкує із заяложеного жартівливого вислову вікторіанських часів. Чудове подвійне ретро. Виконуючи його, Лілі здавалася дуже милою й недоладною. Заплющившись, підставила щоку й ухилилася, я ледве встиг торкнутися її губами. І стояв, споглядаючи на її схилену голову.

— Одна нога там, друга тут, — пообіцяв я, віддав парасольку й кинув погляд, який мав виражати і пристрасть, і ствердження того, що мене не вдалося одурити. Я негайно рушив до вілли. Раз у раз оглядаючись, прудко дерся вгору стежкою. Лілі двічі помахала мені рукою з причалу. Здолавши круту дільницю, я йшов рідколіссям. Біля дверей концертної зали, поряд дзвіночка, стояла Марія. Я ступив крок-два по жорстві — й світ пішов обертом. Принаймні так здалося.

На терасі, не більш як за п’ятдесят футів від мене, з’явилася жіноча постать. Це була Лілі. Не могла бути, але таки була. Ті самі куйовджені вітром локони, сукня, парасолька, постава, риси обличчя. Все точнісінько таке саме. Вона задивилася понад моєю головою на море, зовсім не звертаючи на мене уваги.

Це був страшенний удар, я загубився в просторі й часі. Однак умить зміркував: мені очевидячки стараються вбити в голову, що це саме та дівчина, яку я тільки-но залишив на причалі, а насправді це не вона. Таку дивовижу можна було пояснити тільки тим, що це сестра-близнючка. Отже, маємо справу вже з двома Ліліями-квітоньками. Не встиг я оговтатись, а поруч цієї нібито Лілі на терасі виник ще один персонаж.

Він не Кончіс, бо дуже вже високий. Я міг тільки припустити, що це особа чоловічої статі — «Аполлон», або «Роберт Фоукс», або навіть «де Декан», дивлячись проти сонця на зодягнену в чорне постать у масці — найжахітнішій з усіх, які мені доводилося бачити: голова величезного чорного шакала з довгою мордою й нашорошеними шпичастими вухами.

Вони стояли поряд, повелитель божевілля і підвладна, загрозлива смерть і вутла людська істота. Отямившись від першого струсу, я зразу ж зачув у цій картині ґротеск, надмірну макабричність ілюстрованого коміксу жахіть. Звичайно, йшлося про якийсь моторошний архетип, але він вражав і підсвідомість, і здоровий глузд.

І цього разу не відчувалося нічого надприродного. Не вірилося, що це щось більше, ніж котрий уже з ліку паскудний театральний трюк, вивернута навиворіт моторошна подоба недавньої сцени на пляжі. Це не означало, що я не налякався. Ще й як налякався, і страх породило усвідомлення того, що все може статися. У Кончісовому спектаклі немає рамок дозволеного, він не обмежений законами і звичаями, прийнятими в суспільстві.

Секунд десять я стояв як укопаний. Марія рушила до мене, а ці дві постаті відступили, наче не хотіли потрапити їй на очі. Чорна лапа владно тягла за плече дубльовану Лілі. В останню мить вона глянула згори на мене — байдуже й відчужено.

Остерігайтеся чорних псів.

Я метнувся до стежки. На бігу озирнувся. На терасі вже нікого не було. Я домчав до повороту. Ось із цього місця півхвилини тому я востаннє побачив Лілі, що махала мені рукою з причалу. Тепер на причалі порожньо. Як і на всій частині пляжу, відкритій оку. Підбігши далі, до уступу з лавкою, я окинув оком мало не весь пляж і частину стежки. Даремно сподівався побачити яскраву сукенку. Мабуть, Лілі сховалася в ґроті або за каменюками. Що ж, мені не варто поводитися так, як вони сподіваються. Я рушив крутою стежкою назад, до вілли.

Марія чекала мене на краю колонади. Не одна, з якимсь чоловіком. Я впізнав Гермеса. Цей мовчазний погонич осла цілком міг би зіграти роль персонажа з шакалячою головою, зріст-бо відповідний. Тепер він справляв враження незворушного й безпристрасного спостерігача. Кинувши «мія стігмі» — тобто «хвилиночку», я рушив повз них до вілли. Марія простягнула конверт, але я відмахнувся. Кинувся сходами до Кончісової кімнати. Постукав у двері. Тиша. Ще раз постукав. Наліг на клямку. Замкнуто.

Зійшовши вниз, я трохи перегодив у концертній залі, щоб покурити й опануватися.