Джон Фаулз - Маг

— Щось ви, пане Ерфе, забарилися з вичитуванням.

— Не «пане Ерфе», а «Ніколасе».

— Можете мене звати Лілі, Ніколасе. Не годиться вам цілими годинами гладити мою руку.

— Бачу тільки одне.

— Що саме?

— Що ви набагато розумніші, ніж можна було б подумати, судячи з вашої поведінки.

Лілі висмикнула руку й стала до неї придивлятися, невдоволено закопилившись. Але ця дівчина не з тих, що довго дусаються. На її щоку впало пасмо волосся, вітер надихáв крізь сукню кокетливістю й сласністю, допомагав грати роль когось молодшого, ніж було насправді. Я пригадав, щό саме розповів Кончіс про справжню Лілі. Панночка поруч мене щосили старалась уподібнитися до прототипа. Або ж оповідач навмисно підігнав опис до її рис. Ет, з такою роллю не впоралася б навіть найбільша на весь світ актриса. Лілі знову показала мені долоньку.

— А коли я помру?

— Випадаєте з ролі. Ви ж уже мертві.

Склавши руки, вона задивилася на море.

— А може, в мене нема іншого вибору?

Ого, зовсім іншої заспівала. Її голос забарвився ноткою жалю, якоїсь невиразної бунтівливости. Нотка сучасности, що прозвучала з-поза едвардіанської маски. Я впіймав її погляд.

— Що це означає?

— Він чує все, що ми говоримо. Все знає.

— Ви мусите все йому переповідати? — недовірливо спитав я. Вона покрутила головою. Зрозуміло. Ані не гадає скинути маску. — Та не може бути. Це ж як, телепатично?

— Телепатично і…

Лілі опустила очі.

— І що?

— Більш нічого не можу сказати.

Вона відкрила парасольку, ніби надумалася піти геть. Із кінчиків спиць звисали чорні кутасики.

— Може, ви його коханка?

Обпекла мене оком. Таке враження, що нарешті вдалося вибити її з ролі.

— Інакше й не подумаєш, побачивши вчорашній стриптиз, — додав я. І пояснив: — Я ж тільки хочу втямити, що тут діється насправді.

Лілі звелася й рвучко пустилася через пляж до стежки, що вела до вілли. Я побіг навздогін, заступив їй дорогу. Вона спинилася. Звела потуплені очі, в яких гостро зблис гнів і докір. У голосі забринів мало не шал.

— Навіщо вам тямити? Чи чули ви колись таке слово, як уява?

— Влучно сказано. Але ви попали пальцем у небо.

Холодно глянувши на мою посмішку, вона знову опустила очі.

— Тепер я знаю, чому ви не вмієте писати вірші.

Настала моя черга образитися. Ще в першу неділю я обмовився Кончісу про свої невдачі у творчості.

— Шкода, що я не однорукий. Тоді у вас була б ще одна причина потішатися з мене.

На те Лілі кинула погляд, який, мабуть, відобразив її справжнє «я». Бистрий, але твердий, на якусь мить навіть… Вона повернула голову.

— Я не мала права таке сказати. Пробачте.

— Щиро дякую.

— Я йому не коханка.

— Сподіваюся на те, що й взагалі нікому.

Вона відвернулася від мене до моря.

— Дуже нетактовна заувага.

— Удвічі нетактовніше вмовляти мене, щоб я повірив у всі ті нісенітниці.

Лілі прикривалася парасолькою, я зиркнув попід неї й побачив, що вираз на обличчі суперечить словам про заувагу. Замість бундючности безуспішно стримувана веселість. Майже не ховаючи очей, дівчина кивнула на причал.

— Чи не прогулятися нам туди?

— Якщо так написано в сценарії, то ходімо.

Обернувшись до мене, вона пригрозила пальцем.

— Раз уже виявилося, що нам не знайти спільної мови, то пройдімося мовчки.

Я усміхнувся й знизав плечима: як перемир’я, то перемир’я.

На пристані вітер дув сильніше, й волосся завдавало Лілі клопоту, чарівливого клопоту. Раз у раз злітало осяйними шовковими крилами в сонячному промінні. Кінець кінцем я взяв складену парасольку, а Лілі спробувала дати лад неслухняним локонам. Вкотре її настрій різко змінився. Виблискуючи гарними білими зубами проти сонця, вона сміялася без упину, сахалася й підстрибувала, коли об край причалу била хвиля й обдавала нас бризками. Кілька разів Лілі стиснула мені руку, буцімто захопившись грою з вітром і морем… Гарненька, доволі норовиста школярка в барвистій смугастій сукенці. Я крадькома розглядав парасольку. Як нова. Еге ж, привид, що походить із 1915 року, цілком може мати нову річ, та чомусь, всупереч здоровому глуздові, здавалося, що переконливішою була б стара й вицвіла.

Від вілли долинув звук дзвіночка. Та сама мелодія, що й минулого тижня, в ритмі звучання мого імени. Лілі спинилася й прислухалася. Знову теленькання, спотворене вітром.

— Ні-ко-лас, — поважно, але з глузливим відтінком вимовила Лілі. — Це по тобі дзвонять [137] Слова Лілі в оригіналі — «it tolls for thee» . Цитата у згаданій на стор. 123 промові закінчується так: «…і тому не посилай когось дізнатися, по кому подзвін. Це по тобі дзвонять». .