Джон Фаулз - Маг

Автор клопочеться про державне фінансування і сприяння дослідженням у галузі телепатії та споріднених із нею явищ. Крім того, закликає науковців працювати в цій галузі.

Невдовзі він має оприлюднити безпосередні докази можливости спілкування між різними світами. Стежте за оголошеннями в паризькій пресі.

Я ні разу в житті не мав справи з телепатією, та й навряд чи почну нею бавитися разом із Кончісом. Ну а добросерді панове з інших планет якщо й навіювали мені благородні наміри та мистецьке натхнення, то робили це абияк, — і таке можна ствердити не тільки про мене, але й про більшість моїх сучасників. Тепер начебто зрозуміло, чому Кончіс ствердив, що я ясновидець. То було, так би мовити, розм’якшення воску перед ліпленням, своєрідна обробка, приготування до наступної, ще чуднішої сцени спектаклю, яку зіграють завтра ввечері… До «експерименту».

Спектакль. Спектакль захоплював мене і сердив водночас, наче незрозумілий вірш, ба навіть удвічі дужче, бо тут годі було збагнути не тільки текст, але й мету автора. Цього вечора я винайшов нову теорію: Кончіс старається відтворити своє втрачене минуле і з якоїсь причини вділив мені амплуа jeune premier — першого коханця, роль його самого замолоду. Гостро відчувалося, що наші стосунки (принаймні моя роль у них) знову змінилися. Спершу з мене, гостя, зробили учня, а тепер комбінують, щоб зробити посміховище. Кончіс явно не хотів, щоб я здогадався, яким чином у ньому поєднуються дуже суперечливі особливості характеру. Наприклад, людяність, щирість, з якою він грав Бахову сюїту і яка подекуди пробивалася крізь штучну канву його автобіографічної оповіді, блідне й переводиться нанівець на тлі його перверсійности й злобности. Мабуть, Кончіс це знав і навмисно пантеличив мене, а таки пантеличив. Адже спершу підсунуті мені сумнівні книжки й предмети, потім Лілі, а тепер і міфологічні персонажі нічної вистави з усіма її збоченими двозначностями та підтекстом мали здаватися погано замаскованими пастками, і я не міг прикидатися, що не помічаю каверзи. Що довше я розмірковував, то менше вірив в автентичність цього бельгійського графа… принаймні такого, якого зобразив Кончіс в оповіді. Це ж не хто, а друге «я» самого оповідача. Як аналог де Декан більш-менш правдоподібний, але як жива людина — дуже мало.

Тим часом спектакль не справджував моїх сподівань. Панувала тиша. Я глянув на годинник. Минуло майже півгодини. Я не міг заснути. Повагавшись, спустився навшпиньки вниз і пройшов концертною залою під колонаду. Трохи походив між деревами в місці, де зникли «бог» і «богиня», а тоді подався до пляжу. Хвилі неквапно хлюпали, з сухим шелестом перекочували камінчики. Стояло безвітря. Скелі, дерева й човник купалися у світлі зір, у мільйонах нерозгаданих думок з інших світів. Таємниче, мерехтливе південне море чекало чогось — живе, але безлюдне. Викуривши сигарету, я став вибиратися крутосхилом угору, до лиховісної вілли й моєї спальні.

Я знову снідав на самоті. День випав вітряний. Як завжди, небо блакитне, але з моря дув проразливий бриз, шарпаючи довге листя пальм, що стояли попереду будинку, як вартові. Далі на південь від мису Матапан бушував мелтемі — літній шторм, який принесло з Іонічних островів.

Я зійшов на пляж. Човна тут не було. Це підтверджувало моє не обмірковане до кінця припущення, що «гості» живуть на яхті, заякореній або в одній із багатьох пустельних бухточок на заході чи півдні острова, або біля берега котрогось із кількох безлюдних острівців, що за якихось п’ять миль на схід. Я виплив із затоки подивитися, чи нема на терасі Кончіса. Нікого не видно. Лігши на спину й зависнувши у воді, наставивши прохолодним брижам розігріте сонцем обличчя, я задумався про Лілі.

Я глянув на пляж.

Там видніла Лілі, осяйна постать на тлі солоно-сірої ріні, вохристої скелі й зеленої рослинности. Я щодуху поплив до берега. Ступивши кілька кроків повз каменюки, вона спинилась і стала стежити за мною. Нарешті я майже вибрався з моря й, сапаючи, стікаючи водою, задивився на Лілі. Вона стояла ярдів за десять від мене, зодягнена в дуже гарну літню сукенку часів Першої світової війни, писану дрібними перламутрово-синіми, білими й рожевими смужками. Стискала в руці торокувату парасольку з того самого матеріалу. За діамантову оздобу правив морський вітер. Хапав пелену, притискав сукенку до тіла, виставляв напоказ його обриси, пустотливо виривав із руки парасольку. Весь час пальці вітру бавилися її довгим ясним шовковистим волоссям, обплутували пасмами шию й затуляли вуста.