Джон Фаулз - Маг

Нарешті Лілі припинила перешіптуватися з Кончісом, випростувалася й підійшла до мене. Тепер у її очах проглядається умисність. Безперечно, цій дівчині цікаво дізнатися, як я дивлюся на останній сценічний витвір. Я усміхнувся й хитнув головою. Дав зрозуміти, що я під враженням, але не піддався на вудочку… Постарався показати, що я не шокований і не наляканий. Вона теж усміхнулася.

— Пора мені йти, пане Ерфе.

— Поздоровте своїх приятелів з успіхом цієї вистави.

Лілі вдала, що ці слова застукали її зненацька. Повіки сіпнулися. Вона знала, що піддражнюю її.

— Ви ж, очевидно, не вважаєте, що це звичайна собі вистава?

— Облиште її, — м’яко сказав я.

Вона не відповіла. Трохи іронічно зиркнула, злегка прикусила губу, торкнулася сукні й зобразила кніксен.

— Коли ми побачимося?

Не повернувши голови, Лілі кинула оком на Кончіса. Ще раз дала зрозуміти, що ми в змові.

— Це залежить від того, коли мене знову розбудять із незапам’ятного сну.

— Сподіваюся, це станеться дуже скоро.

Лілі притулила до вуст віяло, як раніше щіточку для рекордера, крадькома кивнула на Кончіса й зникла у віллі. Провівши її поглядом, я підійшов до стола й спинився навпроти Кончіса. Він начебто вже розворушився із заціпеніння. Чорні фосфорні очі впивалися, немов п’явки, глибше, ніж завжди. Так дивиться науковець, перевіряючи результати експерименту й фізичний стан піддослідного кролика, а не господар, який сподівається на похвалу від гостя, розваживши його мальовничим видовищем.

З-за стільця я дивився на Кончіса згори вниз, розтягнувши губи в скептичній усмішці, вже випробуваній на Лілі, хоча відчував, що він зауважив моє сум’яття. Очевидно, він уже не сподівається, щоб я повірив у те, що мені підсовують. Я сів, Кончіс не зводив з мене очей. Довелося щось та й сказати.

— Якби я знав, щό все це означає, то мав би ще більшу втіху.

Догодив гість господареві. Він сперся на спинку стільця й усміхнувся.

— Дорогий Ніколасе, люди повторюють ці слова ось уже десять тисяч років. Звертаються до богів, яких поєднує одна спільна риса: жоден з усього сонму не дав відповіді.

— Боги не існують, тому й відповіді нема. А ви ж то існуєте.

— Не хочу втручатися там, де навіть боги безсилі. Не думайте, що я завжди знаю відповідь на питання. Далеко не завжди знаю.

Глянувши на личину добросердя, яку тепер прибрав мій співрозмовник, я тихо спитав:

— Чому саме я?

— А чому взагалі хтось? Чи щось?

Я тицьнув пальцем позад нього, на схід.

— Це ж як, усе затіяно тільки задля того, щоб дати мені урок теології?

Кончіс тицьнув пальцем у небо.

— Як гадаю, ми згодимося ось на чому. Якби якийсь бог створив усе тільки задля того, щоб дати нам урок теології, то це означало б, що творцеві катастрофічно бракує і фантазії, і чуття гумору. — Витримавши паузу, він додав: — Якщо хочете, можете вільно повернутися до школи. Мабуть, так було б розумніш.

Усміхнувшись, я похитав головою.

— Цього разу я розгризаю зуб.

— Цього разу він може виявитися справжнім.

— Принаймні я виявив, що всі ваші гральні кості заправлені оловом.

— Отже, ви ніколи не виграєте, — відповів Кончіс і на одному віддиху, швидко повів мову, ніби відчувши, що задалеко зайшов: — Скажу вам одну річ. Є тільки одна правильна відповідь на ваше питання. Вона стосується всього загалом, а зокрема — ваших відвідин ось тут. Я вже її сформулював, коли ви вперше прийшли до мене. Все, що тільки є на світі, — і ви, і я, і всі боги, — породив випадок. Не що інше, а чистий випадок.

Я подивився йому у вічі й нарешті знайшов у них щось, чому можна було повірити. Наче крізь туман, я доходив висновку, що в цьому домашньому спектаклі конче потрібні були моє невігластво, мої чесноти й вади, вся моя особистість. Кончіс звівся й узяв пляшку бренді, яка стояла біля лампи на сусідньому столі. Налив мені повну чарку, хлюпнув собі на денце й, досі стоячи, виголосив тост.

— Вип’ємо за те, щоб ми краще пізнали один одного, Ніколасе.

— Підтримую. — Випивши, я обережно усміхнувся. — Ви не закінчили своєї розповіді.

Дивна річ, він збентежився, ніби забув, про яку оповідь ідеться, або ж вирішив, що вона мені нецікава. Повагавшись, сів.

— Гаразд. Я зупинився на… Ет, неважливо, на чому… — обірвав сам себе Кончіс. — Перейдімо до кульмінації. До миті, коли богам, у яких ми з вами не віримо, луснув терпець від людської гордині.

Відкинувшись на спинку стільця, він повернув голову до моря.

— Як тільки побачу фотографію натовпу китайських селян чи безлічі вояків на параді, як тільки побачу дешеву газетку, напхом напхану рекламою непотребу, що масово випускають, або ж сам цей непотріб у супермаркетах… Як тільки побачу жахіття pax Americana — цивілізацій, що через перенаселення й низький рівень освіти приречені нидіти із сторіччя на сторіччя… Передо мною зразу ж постає де Декан. Як тільки побачу, що людям бракує простору й милосердя, зразу ж згадую мого приятеля. Можливо, в далекій прийдешності, через багато тисяч років, існуватиме світ, у якому будуть тільки такі замки, як у де Декана, і такі люди, як він. Ці люди виростатимуть не на гнилому гної нерівности й визискування, їх породить еволюція — така сама впорядкована й керована, як маленький світ де Декана в Жівре-ле-Дюку. Знову запанує Аполлон. А Діоніс повернеться до пітьми, з якої вийшов.