Джон Фаулз - Маг

Я перевів очі на німфу, на її білі плечі, розвіяне волосся й непевні від втоми ноги. Вона зникла в лісі на приморському схилі. Несподівано, з разючим театральним ефектом — coup de théâtre — з-за нас упав ще один пучок світла, набагато яскравішого. Там, де тільки-но зникла німфа, на горбку біля провалля, стояла ще одна постать, що вражала дужче, ніж усі попередні, — жінка в хітоні шафранової барви. Криваво-червона оторочка сягала колін. Чорні котурни контрастували з оголеними по плечі руками, срібні поножі надавали понурого ґладіаторського вигляду. Така сама неприродно біла шкіра, розріз очей подовжено чорною тушшю, волосся укладено на маківці, по-античному й по-зловорожому. За плечима срібний сагайдак, у лівиці срібний лук. Було щось моторошне в її спотвореному гримасою обличчі, в усій поставі.

Якусь хвилину ця переповнена холодною люттю жінка не рухалася, грізно загородивши дорогу. Відтак сягнула вільною рукою за спину й по-зміїному метко вихопила стрілу із сагайдака. Але поки ставила її на тятиву, промінь переметнувся на застуканого зненацька сатира. Спинившись, він театрально жахнувся: відкинув руки назад і відвернув голову, а однак штучний — гагатово-чорний у яскравому світлі — пеніс досі стирчав. Хоч не натуральна, зате драматична поза. Сніп проміння знову впав на богиню. Вона натягла тятиву до відмови й пустила стрілу, що вмить зникла в пітьмі. Зразу ж освітило сатира. Він стискав стрілу — богинину чи якусь іншу, що стриміла проти серця. Повільно опустився на коліна, гойднувся й боком звалився на каміння й чебрець. Яскравий промінь затримався на його тілі, ніби наголошуючи на тому, що прийшла смерть, а тоді померк до темноти. Ззаду, досі в тому самому тьмяному світлі, незворушно стояв Аполлон, білий мармуровий привид, божественний суддя, розпорядник арени. Сяжнистою ловецькою ходою йшла до нього богиня, тримаючи срібний лук при боці. На мить боги повернулися до нас лицем і звели руки з відкинутими назад долонями. Суворе привітання, фінальна сцена. Ще один ефектний жест. Перелітний вираз справжнього благородства, прощання безсмертних.

Згасло тьмяне світло. Ще можна було розрізнити дві бліді тіні. Вони подалися до лісу дуже вже поспішно, суто по-людському. Немов актори, що квапляться зійти зі сцени, поки не засвітили в залі.

Лілі поворухнулася. Ніби хотіла відвернути мою увагу від цієї прозаїчної картини.

— Перепрошую. Я на хвилинку.

Вона підійшла до Кончіса, нахилилася й щось зашепотіла йому на вухо. А я знову подивився на схід. До лісу наближався темний обрис. Це сатир. Від колонади долинула шамотня. Хтось наткнувся на стільця, й ніжки скреготнули по підлозі. Четверо акторів, два освітлювачі… постановка цієї інсценізації та інших тепер видавалася такою ж химерною, як і самі надприродні явища. Я силкувався зміркувати, що пов’язує тільки-но розіграний спектакль із стариганом біля готелю (може, наша зустріч була чимсь на зразок прологу). Слухаючи Кончісову розповідь, я гадав, що розкусив її героя, названого де Деканом. Насправді мова велася про Кончіса й мене. Надто вже виразна паралель, тут не могло йтися про щось інше. «Відбивав усяку охоту розпитувати…», «майже ні з ким не приятелює й зовсім не має родичів…», «наскільки я не дозрів до того, щоб судити де Декана…» Але як усе це допасувати до міфологічної інсценізації?

Очевидно, це була спроба повторити одне із «найскандальніших втілень», описаних у «Le Masque Français» . Якщо так, то з неї можна було б посміятися, як і з усякого намагання реанімувати безглузді спіритичні штучки. Що далі, то прикріше відгонили непристойністю Кончісові дивертисменти. Нагота, гола дівчина, пеніс… Либонь, рано чи пізно мене самого запросять узяти участь в ігрищах, а наразі втаємничують, готують до якихось ще темніших пригод. Невідомо, що це буде — таємне братство, культ, однак у ньому Міранда нічого не вирішуватиме, там пануватиме Калібан. Водночас мене гризла незбагненна заздрість до людей, що бозна-звідки вигулькнули й увірвалися на «мою» територію, що змовилися проти мене, що знали більше, ніж я. Можна було б задовольнитися роллю глядача й дозволити, щоб ці дедалі чудніші й моторошніші сцени пропливали повз мене, як кадри фільму повз публіку в кінозалі. Припустивши це, я зразу ж зауважив, що таке порівняння кульгає на обидві ноги. Ніхто не будуватиме кінотеатру для публіки в одній особі, хіба що наперед запланує використати цю особу в якійсь дуже незвичайній справі.