Джон Фаулз - Маг

Я йшов за лакеєм через величезний англійський сад за замком. Рівненькими жорствяними доріжками, вздовж букових живоплотів, повз статуї, а тоді через дендрарій вниз, до невеликого озера. Ми добралися до берега, й стало видно чайний будиночок у східному стилі. Він стояв за кількасот ярдів звідси на мисі, понад гладким плесом, за плетивом гілля з осіннім листям. Лакей вклонився, й далі я йшов сам. Стежка попровадила навколо озера, через струмок. Не було вітру. Туман, тиша й гарний меланхолійний спокій.

Я підійшов до цього будиночка по траві, й де Декан не міг почути моїх кроків. Він сидів на килимку, споглядаючи на озеро. На зарослий вербами острівець. На декоративних гусей, що плавали на воді, немовби намальовані на блакитному шовку. Голова європейця й тіло в японській одежі. Ніколи не забуду тої миті. Тої… як би мені точніше висловитися… не мізансцени, а радше mise en paysage [117] Гра слів. Mise en scène — мізансцена (франц.). Дослівно — «поставлено на сцені». Mise en paysage — поставлено в природному оточенні. .

У цьому парку було повно декорацій, що створювали розмаїте тло. Невеликий античний храм, ротонда. Англійський сад, мавританський. Та в моїх споминах де Декан завжди сидить на татамі, зодягнений у просторе кімоно. Сірувато-блакитне, як імла. Еге ж, усе це штучне й надумане. Але у світі, цілковито залежному від запеклої боротьби за виживання економіки, більш чи менш штучним видаватиметься кожний вияв елеґантности й екстраваґантности.

Впродовж цих перших відвідин я, як потенційний соціаліст, ходив дуже прикро вражений. І зачарований — як homme sensuel [118] Чутлива людина (франц.). . Жівре-ле-Дюк був не чим іншим, як гігантським музеєм. Незліченні експозиції — картин, порцелянових виробів, усіляких objets d’art [119] Твори мистецтва (франц.). . Багатюща бібліотека. Неперевершена колекція старовинних клавішних інструментів. Клавесини, спінети, клавікорди, вірґінали. Лютні, гітари. Годі було вгадати, що тебе чекає наступної хвилини. Зала з бронзовими скульптурами епохи Відродження. Шафа з витворами Бреґе [120] Луї Бреґе (1747–1823) — французький годинникар i астроном. . Стіна полиць з прегарним руанським і неверським фаянсом. Арсенал. Засклена шафка з грецькими і римськими монетами. Я міг би до ранку вести перелік, таж господар присвятив усе своє життя колекціонуванню. Самих тільки буллівських [121] Андре-Шарль Булль (1642–1732) — французький художник, різьбяр і мебляр. Його іменем названо стиль художніх меблів. і різенерських [122] Жан-Анрі Різенер (1734–1806) — французький мебляр німецького походження. меблів вистачило б, щоб обставити зо шість палациків. Як гадаю, що з усім цим добром у наші часи могла б зрівнятися тільки Гертфордівська колекція [123] Родинна колекція гертфордських маркізів, зібрана в 1760–1880 роках. Розміщена в лондонському Воллесовому музеї ( Wallace Collection ). . До слова, коли її поділили між спадкоємцями, де Декан придбав чимало чудових речей із частини спадку, що перепала Саквіллю. Він мав право першости на купівлю, дістав його від фірми Зеліґмана [124] Жак Зеліґман (1858–1923) — паризький антиквар і торговець німецького походження. У 1914-му купив велику частину Гертфордської колекції. . Безперечно, мій казково багатий приятель колекціонував тільки задля самого колекціонерства. Тоді мистецтво ще не встигло стати галуззю товарного ринку.

Під час одного з пізніших візитів де Декан повів мене до замкненої на ключ ґалереї. Він мав там цілий набір автоматів — ляльок, серед яких були заввишки з людину. Вони неначе вийшли — чи то пак вирвалися — з повістей Гофмана. Диригент невидимого оркестру. Два вояки на дуелі. Примадонна, з уст якої дзенькітливо звучить арія із «Служниці-пані» [125] Опера-буф (1733) італійського композитора Джованні-Баттісти Перґолезі (1710–1736). . Панна, що присідає в реверансі перед схиленим в уклоні паничем, а тоді танцює з цим кавалером млявий примарний менует. Та стрижнем цього збору була Мірабель, la Maîtresse-Machine — механічна коханка. Гола намакіяжена жінка з шовковою шкірою. Накручена й пущена в рух, вона клалася навзнак на старе ложе із запоною, розкидала зігнуті в колінах ноги й розкривала руки. Лігши на ній, живий мужчина опинявся в міцних, на певний час нерозчіпних обіймах. Де Декан цінував її передусім за пристрій, що не давав поставити роги власникові ляльки. Якщо не повернути важільця на потилиці, то руки обіймають дедалі міцніше й стискаються, як лещата. А тоді сильна пружина виштовхує стилет у перелюбникове підчерев’я. Цю огидну цяцьку змайстрували в Італії на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Для турецького султана. Показавши на ділі таку «вірність», де Декан обернувся до мене й сказав: «C’est ce qui en elle est le plus vraisemblable» . Ось ця її властивість найближча до життєвої правди.