— Чи не пройтися б нам?
Я йшов поруч Лілі. На якийсь дюйм-два нижча від мене, вона рухалася помалу, дрібними кроками, трохи несміло, повернувши голову до моря й уникаючи мого погляду, ніби пройнята соромливістю. Я розглянувся. Кончіс не міг нас підслухати.
— Ви тут віддавна?
— Нема такого місця, в якому я була б віддавна.
Лілі кинула на мене прудкий погляд, пом’якшивши його усмішкою. Ми обійшли протилежний кінець тераси й опинилися в тіні, яку відкинув ріг стіни спальні.
— Ви чудово прийняли подачу, міс Монтґомері.
— Якщо ви вже затіяли гру в теніс, то мушу грати.
— Мусите?
— Моріс, напевно, попросив вас не ставити мені питань.
— Годі вам. При ньому не буду цього робити. Господи Боже, таж ми з вами обоє англійці, хіба ні?
— І це дає нам право грубіянити одне одному?
— Це дає нам право ближче познайомитися.
— А може, тут не всі аж так прагнуть… знайомитися.
Лілі задивилась у пітьму. Досадила мені.
— Вам таке чудово вдається. Але що за гру ви ведете?
— Дуже вас прошу. — Її голос набрав гострого тону. — Я справді такого не потерплю.
Я здогадався, навіщо вона завела мене в тінь. Щоб не було видно виразу на її обличчі.
— Чого саме не потерпите?
Лілі обернулася, подивилася на мене і проказала тихим, але дуже виразним від злости голосом:
— Пане Ерфе!
Мене поставили на місце.
Вона відійшла й стала біля балюстради, дивлячись на північ, на хребет острова. У плечі повіяло легким морським вітерцем.
— Чи не були б ви ласкаві накрити мене шаллю?
— Що зробити?
— Принесіть шаль.
Повагавшись, я рушив по синю шаль. Кончіс досі сидів у віллі. Я повернувся й закутав плечі Лілі.
Несподівано вона простягла руку, взяла мене за долоню й стиснула, ніби підбадьорювала. А може, хотіла, щоб я ототожнив її зі справжньою Лілі, добрішою і м’якшою. Дівчина й далі вдивлялася понад просіку, в лісову гущу.
— Навіщо ви це зробили?
— Я не хотіла завдати вам прикрости.
Я спародіював її церемонність:
— Чи не були б ви ласкаві повідати вашому покірному слузі, де зволите мешкати?
Лілі обернулася, сперлася спиною на перила, так що ми тепер дивилися в протилежні сторони, й набиралася рішучости.
— Он там, — вказала вона віялом.
— Там море. А може, маєте на увазі повітря?
— Запевняю вас, що я живу саме там.
Мені спав на думку здогад.
— На яхті?
— На суші.
— Дивно. Я ні разу не бачив вашого житла.
— Мабуть, не так дивитеся, як треба.
Я заледве розгледів усмішку в кутках вуст. Ми стояли майже впритул, окутані ароматом її парфумів.
— Дрочитеся зі мною.
— Як гадаю, ви самі себе дрочите.
— Не терплю цього.
Лілі насмішкувато схилила голову. Прекрасна шия, як у Нефертіті. На світлині, що в Кончісовій кімнаті, доволі важкувате підборіддя, а наяву — нічого подібного.
— У такому разі я й далі дрочитимусь.
Залягла тиша. Кончіс надовго запропастився. Навряд чи можна повірити у привід, під яким він нас залишив. Лілі трохи розгублено заглянула мені в очі, але я мовчав, і вона відвернулася. Дуже обережно, ніби сягаючи до дикої тварини, я ростягнув руку й повернув її обличчя до себе. Дівчина не відвела моїх пальців, що застигли на холодній щоці, але щось у тепер уже твердому погляді позначило неприступність і змусило забрати руку. Лілі не потупилася, в її очах я бачив засторогу й підказку водночас: мене можна здобути ніжністю, але аж ніяк не силою.
Вона знову повернула обличчя до моря.
— Чи подобається вам Моріс?
— Я з ним тільки втретє зустрівся. — Здається, Лілі сподівалася, що я поведу далі. — Я вдячний йому за гостинність. Особливо…
Вона обірвала мою похвалу.
— Ми всі його дуже любимо.
— Хто це «ми»?
— Я й інші гості.
Слово «гості» прозвучало так, ніби його написали в лапках, а тоді прочитали.
— «Гості» — це трохи не те означення.
— Моріс не любить слова «привид».
Я усміхнувся.
— А як він ставиться до слова «актриса»?
Відчувалося, що вона ані не гадає поступитися й вийти з ролі.
— Всі ми актори й актриси, пане Ерфе. І ви теж.
— Звичайно. На сцені світу.
Усміхнувшись, Лілі опустила очі.
— Потерпіть.
— Ні з ким іншим я не міг би бути таким терплячим і легковірним, як з вами.
Погляд Лілі ширяв понад морем. Тон її голосу раптом став тепліший і щиріший. Не той, якого вимагала роль.
— Йдеться не про мене. Про Моріса.
— Гаразд. І з Морісом потерплю.
— Свого часу ви все зрозумієте.
— Це обіцянка?
— Це передбачення.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу