Джон Фаулз - Маг

— Чи не пройтися б нам?

Я йшов поруч Лілі. На якийсь дюйм-два нижча від мене, вона рухалася помалу, дрібними кроками, трохи несміло, повернувши голову до моря й уникаючи мого погляду, ніби пройнята соромливістю. Я розглянувся. Кончіс не міг нас підслухати.

— Ви тут віддавна?

— Нема такого місця, в якому я була б віддавна.

Лілі кинула на мене прудкий погляд, пом’якшивши його усмішкою. Ми обійшли протилежний кінець тераси й опинилися в тіні, яку відкинув ріг стіни спальні.

— Ви чудово прийняли подачу, міс Монтґомері.

— Якщо ви вже затіяли гру в теніс, то мушу грати.

— Мусите?

— Моріс, напевно, попросив вас не ставити мені питань.

— Годі вам. При ньому не буду цього робити. Господи Боже, таж ми з вами обоє англійці, хіба ні?

— І це дає нам право грубіянити одне одному?

— Це дає нам право ближче познайомитися.

— А може, тут не всі аж так прагнуть… знайомитися.

Лілі задивилась у пітьму. Досадила мені.

— Вам таке чудово вдається. Але що за гру ви ведете?

— Дуже вас прошу. — Її голос набрав гострого тону. — Я справді такого не потерплю.

Я здогадався, навіщо вона завела мене в тінь. Щоб не було видно виразу на її обличчі.

— Чого саме не потерпите?

Лілі обернулася, подивилася на мене і проказала тихим, але дуже виразним від злости голосом:

— Пане Ерфе!

Мене поставили на місце.

Вона відійшла й стала біля балюстради, дивлячись на північ, на хребет острова. У плечі повіяло легким морським вітерцем.

— Чи не були б ви ласкаві накрити мене шаллю?

— Що зробити?

— Принесіть шаль.

Повагавшись, я рушив по синю шаль. Кончіс досі сидів у віллі. Я повернувся й закутав плечі Лілі.

Несподівано вона простягла руку, взяла мене за долоню й стиснула, ніби підбадьорювала. А може, хотіла, щоб я ототожнив її зі справжньою Лілі, добрішою і м’якшою. Дівчина й далі вдивлялася понад просіку, в лісову гущу.

— Навіщо ви це зробили?

— Я не хотіла завдати вам прикрости.

Я спародіював її церемонність:

— Чи не були б ви ласкаві повідати вашому покірному слузі, де зволите мешкати?

Лілі обернулася, сперлася спиною на перила, так що ми тепер дивилися в протилежні сторони, й набиралася рішучости.

— Он там, — вказала вона віялом.

— Там море. А може, маєте на увазі повітря?

— Запевняю вас, що я живу саме там.

Мені спав на думку здогад.

— На яхті?

— На суші.

— Дивно. Я ні разу не бачив вашого житла.

— Мабуть, не так дивитеся, як треба.

Я заледве розгледів усмішку в кутках вуст. Ми стояли майже впритул, окутані ароматом її парфумів.

— Дрочитеся зі мною.

— Як гадаю, ви самі себе дрочите.

— Не терплю цього.

Лілі насмішкувато схилила голову. Прекрасна шия, як у Нефертіті. На світлині, що в Кончісовій кімнаті, доволі важкувате підборіддя, а наяву — нічого подібного.

— У такому разі я й далі дрочитимусь.

Залягла тиша. Кончіс надовго запропастився. Навряд чи можна повірити у привід, під яким він нас залишив. Лілі трохи розгублено заглянула мені в очі, але я мовчав, і вона відвернулася. Дуже обережно, ніби сягаючи до дикої тварини, я ростягнув руку й повернув її обличчя до себе. Дівчина не відвела моїх пальців, що застигли на холодній щоці, але щось у тепер уже твердому погляді позначило неприступність і змусило забрати руку. Лілі не потупилася, в її очах я бачив засторогу й підказку водночас: мене можна здобути ніжністю, але аж ніяк не силою.

Вона знову повернула обличчя до моря.

— Чи подобається вам Моріс?

— Я з ним тільки втретє зустрівся. — Здається, Лілі сподівалася, що я поведу далі. — Я вдячний йому за гостинність. Особливо…

Вона обірвала мою похвалу.

— Ми всі його дуже любимо.

— Хто це «ми»?

— Я й інші гості.

Слово «гості» прозвучало так, ніби його написали в лапках, а тоді прочитали.

— «Гості» — це трохи не те означення.

— Моріс не любить слова «привид».

Я усміхнувся.

— А як він ставиться до слова «актриса»?

Відчувалося, що вона ані не гадає поступитися й вийти з ролі.

— Всі ми актори й актриси, пане Ерфе. І ви теж.

— Звичайно. На сцені світу.

Усміхнувшись, Лілі опустила очі.

— Потерпіть.

— Ні з ким іншим я не міг би бути таким терплячим і легковірним, як з вами.

Погляд Лілі ширяв понад морем. Тон її голосу раптом став тепліший і щиріший. Не той, якого вимагала роль.

— Йдеться не про мене. Про Моріса.

— Гаразд. І з Морісом потерплю.

— Свого часу ви все зрозумієте.

— Це обіцянка?

— Це передбачення.