Джон Фаулз - Маг

Нарешті мені розвиднилося в голові. Всі події в «Бурані» відбуваються в дусі домашнього спектаклю, а цей виділений абзац натякає, щоб я не пхав носа за лаштунки, бо інакше покажу себе нечемою й сам собі зіпсую втіху. Я засоромився, згадавши свої випитування в Ая-Варварі.

Помившись, я одягнув білу сорочку й літній костюм — з пошани до господаря, якому подобалося, щоб увечері була певна церемонійність. Вийшовши із спальні, я помітив, що двері його кімнати відчинені. Кончіс запросив мене ввійти.

— Сьогодні вип’ємо узо нагорі.

Він сидів за столом і читав тільки що написаного листа. Поки писав адресу на конверті, я розглядав полотна Боннара. Двері до маленької кімнатки, сусідньої з цією спальнею, розчахнуто навстіж, видно одежу й шафу. Це лише вбиральня. З фотографії, що стоїть на столі біля цих дверей, на мене дивилася Лілі.

Ми вийшли на терасу. Там було два столи, один із пляшкою узо й келишками, а другий із кувертами для вечері. Я зразу спостеріг, що за цим столом не два, а три стільці. Кончіс зауважив мою спостережливість.

— Після вечері до нас прийде гостя.

— Із села? — усміхнувся я.

Він відповів усмішкою й заперечливим жестом голови. Був чудовий вечір, суто грецький, коли в сутінковому світлі зливаються безконечні простори неба і землі. Сірі, як шерсть перського кота, гори й величезний нешліфований жовтуватий діамант небосхилу. Згадалося, як у селі такої ж вечірньої години люди на верандах таверн обернулися в бік заходу, немовби сиділи в кіно, а красномовне небо правило за екран.

— Я прочитав у «Le Masque Français» фраґмент, який ви відзначили.

— Це тільки метафора. Але й вона може стати в пригоді.

Кончіс простягнув чарку. Ми цокнулися.

Подано каву. Лампу переставлено на стіл за моїми плечима, світло падає на Кончісове обличчя. Ми обидва чекаємо.

— Сподіваюся, що мене не омине розповідь про ваші дальші пригоди.

Він підвів голову, що в Греції означає «ні». Трохи скутий, глянув на двері до спальні. Це нагадало мені мої перші відвідини. Я обернувся — нікого.

— Чи здогадуєтеся, хто має прийти? — обізвався Кончіс.

— Минулого тижня вночі я не знав, чи можна ввійти до концертної зали.

— Вам можна робити все, що тільки забажаєте.

— Тільки не ставити питань.

— Еге ж, тільки не ставити питань, — блідо всміхнувся він. — Ви прочитали мою брошурку?

— Ще ні.

— Прочитайте уважно.

— Прочитаю. Якнайскоріш.

— І тоді завтра ввечері спробуємо зробити експеримент.

— На предмет сполучення з іншими світами? — спитав я, не приховуючи іронії.

— Так. Он із тим угорі, — кивнув він на густо всіяне зірками небо. — Або ж із тим, що ген там. — Кончіс опустив погляд до чорної маси гір на заході.

— Там, угорі, говорять по-грецькому чи по-англійському? — ризикнув я пожартувати.

Секунд п’ятнадцять він барився з відповіддю. Не усміхався.

— Там послуговуються мовою почуттів.

— Це не дуже виразна мова.

— Навпаки. Найвиразніша. Якщо її вивчити. — Він обернувся, щоб глянути мені у вічі. — Виразність, яку ви маєте на увазі, важлива в науці. Але не в…

Я так і не дізнався, де вона не важлива.

Ми почули кроки. З боку моря долинув звук знайомої мені легкої ходи по жорстві. Кончіс кинув на мене оком.

— Ані не гадайте про щось розпитувати. Це головне.

Я усміхнувся.

— Хай буде по-вашому.

— Поводьтеся з нею так, ніби вона хвора на амнезію.

— На жаль, я ніколи не мав справи з такими хворими.

— Вона живе нинішнім днем. Не пам’ятає про своє минуле й не має його. Якщо ви спитаєте про щось у минулому, то тільки розтривожите її. Вона дуже вразлива. І тоді вже не захоче зустрічатися з вами.

«Мені подобається ваш спектакль, — хотілося мені сказати. — Не зіпсую його». Натомість я мовив:

— Хай навіть я не розумію, навіщо це, та починаю здогадуватися, як воно робиться.

— Якраз навпаки, — заперечив Кончіс. — Ви починаєте здогадуватися, навіщо це, й не розумієте, як воно робиться.

Він видивлявся на мене, ніби хотів витаврувати ці слова на лобі. Відтак повернув голову до дверей. Я теж обернувся.

Тепер я втямив. Лампу поставили за мною, щоб освітити її вихід на сцену. То був такий вихід, від якого забило дух.

Дівчина була вбрана за модою 1915 року: темно-синя шовкова вечірня шаль на обтислій сукні, пошитій із відливистого матеріалу барви слонової кости, звуженій донизу й довгій, понад щиколотки. Вузький поділ і перешкоджав ході, і додавав їй чарівливости. Наближаючись до нас, гостя злегка погойдувалася, вона неначе вагалася й поривалася водночас. Волосся підібране догори в стилі ампір. Усміхаючись, дівчина дивилася на господаря оселі. З холодною цікавістю глянула, як я зводжуся зі стільця. Кончіс уже стояв. Вона видавалася такою елеґантною, цілеспрямованою й певною себе, — легка нервовість справляла враження вдаваної, — ніби тільки що вийшла з ательє Діора. Я зразу ж так і подумав: професійна манекенниця. А тоді: ото ще старий хлюст.