Джон Фаулз - Маг

Повернулися ласолюбні мрії про Алісон, про масні суботні й недільні забави в якому-небудь афінському готелику. Я розмірковував про синицю, що в руках краща, ніж журавель у небі. Або ж — керуючись благороднішими мотивами — про самотність, вічну й марну самотність цієї дівчини. В її примхливому й не дуже делікатному листі мені сподобалася тільки одна фраза, остання й найпростіша: «Пиши на адресу Енн». Вона пом’якшувала недоладність і задавнену образу, які відчувалися в решті тексту.

Я вибрався з ліжка й у піжамних штанах написав відповідь, доволі довгу. Перечитавши її, пошматував на дрібні клаптики. Друга спроба випала вдалішою. Як на мене, в листі додержано належну рівновагу між покаянною практичністю, достатньою палкістю й сподіваннями на те, що при зручній нагоді Алісон таки схоче залізти в мою постіль. Я написав, що у вихідні зазвичай не можу відлучатися від школи. За два тижні почнуться короткі канікули, але ще невідомо, чи вдасться мені вихопитися до Афін. Та якщо вдасться, то буду радий побачитися з нею.

Я постарався якнайскоріш опинитися віч-на-віч з Деметріадесом. Вирішив, що таки треба хоч у дечому довірятися комусь з учителів. Якщо у вихідні немає чергувань, то нема й потреби обідати в учнівській їдальні. Єдиний із педагогів, хто міг зауважити, що я не в себе вдома, був сам Деметріадес, але він якраз поїхав до Афін. У понеділок після обіду ми всілися в його кімнаті. Точніше — він засів за столом і, відповідно до свого прізвиська, заходився виїдати ложкою гіметський мед із банки та розповідати про втіхи у столичному борделі; а я слухав його впівуха, лежачи на ліжку.

— А як ви провели вихідні, Ніколасе?

— Я познайомився з паном Конхісом.

— Ви… та ні, жартуєте.

— Нікому про це не кажіть.

Він заприсягся, звівши руки.

— Звичайно ж. Але в який спосіб… не можу повірити.

Я подав дуже вихолощений опис своїх перших відвідин тиждень тому, постаравшись зобразити і Кончіса, і «Бурані» якнайнуднішими.

— Видно, це дурень. Як я й гадав. І ніяких дівчаток не було?

— Ні одної. Ані навіть хлопчиків.

— І кіз також?

Я жбурнув у нього коробку сірників. Почасти через вроджені нахили, почасти через набуту шалапутність мій колега дійшов до життя, в якому було тілька два види розваги — злягання і обжирання. Жаб’ячі губи випнулись в усмішці, й він знову встромив ложку в мед.

— Конхіс запросив мене на наступні вихідні. Власне кажучи, Мелі, хочу вас спитати. Якби я так два рази замінив вас на виконанні учнівських домашніх завдань… чи не могли б ви почергувати замість мене в неділю, до шостої вечора?

Недільне чергування було найлегшим обов’язком і полягало в тому, щоб сидіти в школі й час від часу обходити всі поверхи.

— Гаразд. Так. Побачимо, — облизав ложку Деметріадес.

— І порадьте мені, що відповісти, коли спитають, куди я хочу податися. Нехай думають, що я не тут поблизу, а деінде.

Помахуючи ложкою, він трохи подумав, а тоді порадив:

— Кажіть, що ви їдете на Гідру.

Гідра — це проміжна зупинка в афінському рейсі. Добратися туди можна не тільки пароплавом, але й принагідним каїком. Там була невеличка колонія художників. Саме таке місце, до якого мені цілком годилося б вибратися.

— Чудово. А ви нікому не прохопитеся?

Деметріадес перехрестився.

— Буду мовчати, як… забув слово.

— Могила, Мелі. Вам давно пора в ній лежати.

Цього тижня я кілька разів побував у селі, щоб подивитися, чи нема там когось іншого, крім місцевих людей. Не побачив тих трьох осіб, що мене цікавили. З Афін на лоно природи приїхали три-чотири жінки з маленькими дітьми. У понурому вестибюлі готелю «Філадельфія» шкандибали одна-дві літні подружні пари, висохлі рантьє.

Якогось вечора я, не можучи знайти собі місця, зійшов до гавані. Доходила одинадцята година, і майдан з тюльпановими деревами та чорною гарматою з 1821 року був майже порожній. Випивши в кафеніоні кави по-турецьки й краплю коньяку, я рушив додому. Трохи далі за готелем, ще на кількастах ярдах бетонного «променаду», я побачив довгов’язого старигана, який стояв серед дороги й явно шукав щось загублене. Коли я наближався, він випростувався, — справді напрочуд високий і дивовижно добре вбраний, як на Фраксос. Мабуть, один із літніх відпочивальників. Він мав на собі світло-брунатний костюм з білою ґарденією в петлиці. Старомодну білу панаму з чорною стрічкою доповнювала козляча борідка. Він тримав напереваги ціпка з ручкою із морської пінки й видавався прикро враженим понад свою вроджену сумовитість.