Джон Фаулз - Маг

Я спитав по-грецькому, чи не загубив він чогось.

— Ah pardon… est-ce que vous parlez français, monsieur? [106] Ой, перепрошую… чи не говорите ви, пане, по-французькому? (франц.).

— Так, — відповів я, — трохи говорю по-французькому.

Виявилося, що загубився наконечник ціпка. Старий почув, що той упав і кудись покотився. Я запалив один за одним кілька сірників, пошукав трохи й невдовзі знайшов мосяжного ковпачка.

— Ah, très bien. Mille mercis, monsieur [107] О, дуже добре. Щиро дякую, пане (франц.). .

Він видобув портмоне, і я вже подумав був, що зараз дасть мені чайові. Цей чужоземець був безрадісний, як постать на картинах Ель Ґреко, нестерпно знуджений за кількадесят років та й, мабуть, сам навівав таку нестерпну нудьгу.

Не давши мені грошей, він обережно вклав наконечника в один із відділків портмоне й увічливо поцікавився, хто я, а тоді підлестив, спитавши, звідки я так досконало знаю французьку мову. Ми перекинулися кількома словами. Стариган не француз, а бельгієць. Приїхавши сюди два дні тому, він вважає, що Фраксос pittoresque, mais moins belle que Délos [108] Мальовничий, але не такий гарний, як Делос (франц.). . Після короткої пустопорожньої балачки ми вклонились один одному й розійшлися. Бельгієць висловив сподівання, що за два дні, які йому тут залишилося провести, ми побачимося й побалакаємо довше. Але я постарався уникнути цієї зустрічі.

Нарешті надійшла субота. Щоб мати вільний час у неділю, я відробив два понадурочні заняття й почувався вичавленою цитриною. Як тільки закінчилися ранкові уроки, похапцем перекусив, узяв сумку й рушив до села. Еге ж, пояснив я старому сторожеві біля брами, — найкращий спосіб поширити неправдиву чутку, — у вихідні буду на Гідрі. Впевнившись, що мене ніхто не побачить із школи, я обігнув її задвірками хат і вийшов на стежку до «Бурані». Але не відразу туди подався.

Увесь цей тиждень я сушив голову над Кончісом, безупинно й безплідно. В його «дійствах» можна було вирізнити два складники — дидактичний і естетичний. Але що крилося за цими вигадливо інсценізованими фантазіями: мудрість чи божевілля? Напевно, друге з двох. Більше схоже на манію, ніж на тверезий замисел.

За останні сім днів мені часто спадали на гадку ці кілька хаток над затокою Ая-Варвара, що на схід від Бурані. Там вздовж широкої прибережної кам’янистої смуги росли рядком високі атанати, або ж аґави, обернувши до моря химерні дванадцятифутові канделябри суцвіть. Я тихо пробрався лісом, ліг на порослому чебрецем схилі над затокою й став приглядатися до хаток, сподіваючись зауважити щось незвичайне. Побачив тільки жінку в чорному. На перший погляд, навряд щоб тут мешкали Кончісові помічники. Дуже вже відкрита місцина, надто вже легко за нею стежити. Трохи перегодивши, я зійшов звивистою стежкою до хаток. Стоячи на порозі, дитина зауважила мене серед оливкових дерев, щось гукнула, й з’явилися жителі цього маленького поселення — чотири жінки й півдюжини дітей. Без сумніву, всі тутешні. Крім склянки води, якої я попросив, мене по-сільському гостинно почастували блюдечком айвового варення й чаркою ракі. Всі їхні чоловіки виплили в море на риболовлю. Я сказав, що йду в гості до о киріоса Конхіса, й жінки цілком певно не вдавали здивування. Чи заходить сюди цей пан? Вони відсахнулися, немовби сама думка про це була чимсь несусвітним. Мені довелося ще раз вислухати розповідь про страту. Найстарша з жінок пустила на мене зливу слів, серед яких можна було розібрати «староста» і «німці», а діти зводили руки, як рушниці.

Ну а Марія? Вони ж то з нею бачаться, правда? Та ні, тут її ні разу не бачили. Марія не з Фраксосу, зауважила одна з жінок.

Чи чути тут музику, нічні співи? Вони переглянулися. Які співи? Я не дуже здивувався. Звичайно ж, ці люди і лягають, і встають разом із сонцем.

— А ви його родич? — спитала бабуся.

Цілком певно, що Кончіса вважають чужоземцем.

— Приятель, — відповів я.

— Тут у нього нема приятелів, — сказала вона і з відтінком ворожости в голосі додала: — Погані люди приносять нещастя.

— Але ж до нього приходять гості, — заперечив я. — Білява дівчина, високий чоловік і дівчинка ось така на зріст. Ви їх бачили?

Ні, не бачили. У віллі побувала тільки бабуся — давно, ще перед війною. Зрештою, жінки перейняли нитку розмови й почали ставити звичні дитячі та чарівливо щирі запитання про мене, Лондон і Англію. Кінець кінцем звільнившись від розпитування й узявши подарунок — пучок базиліку, я пішов уздовж крутого обриву вглиб острова, аж поки забрався на хребет, що вів до «Бурані». Якийсь час мене рідко ходженою стежкою супроводжувало троє босоногих дітей. Ми зійшли на вершину зарослого пініями пагорба, й звідти вже було видно плоский дах вілли понад морем лісу. Діти спинилися, ніби цей будинок правив знаком, що далі йти заборонено. Я обернувся, вони й далі стояли, невесело дивлячись на мене. Я помахав їм рукою, але вони не відповіли.