Джон Фаулз - Маг

Зайшовши з Кончісом до концертної зали, я сів і слухав Англійську сюїту ре мінор у його виконанні. Потім, чаюючи, дожидався хоч якогось натяку на те, що він знає про мою коротку зустріч із цією дівчиною. Кончіс не міг не знати, адже для того й затіяв нічний концерт, щоб показати цю гостю. Та я постановив поводитися так само, як тоді, після попереднього випадку: ні про що ані словом не згадувати, аж поки він сам дасть привід зачепити тему. Однак у нашій розмові не трапилося жодного приводу.

Як на мене, дилетанта, Кончіс грав так, ніби між ним і музикою не стояло ніякої завади. Не потребував «інтерпретувати», догоджати слухачам і вдовольняти свою пиху. Мабуть, так грав сам Бах — повільніше, ніж у виконанні більшости нинішніх піаністів і клавесиністів, зате не збиваючись з ритму й не спотворюючи музичної форми. Сидячи в прохолодній заштореній кімнаті, я спостерігав лисину, легко нахилену над чорним блискучим інструментом. І вслухався в Бахову потужну цілеспрямованість, в ненастанні пасажі та переходи. Кончіс уперше виконував при мені високу класику, і я зворушився, як тоді, коли побачив картини Боннара. Хоча й інакше, але не менш глибоко. У ньому знову взяло гору людське. Я слухав і усвідомлював, що в цю мить ні за які скарби не хочу опинитися деінде, що зазнані зараз і тут почуття виправдовують усе, що довелося перебути, бо в перебутому й полягає суть мого існування в цьому місці простору. Розповідаючи про свій перший приїзд на Бурані, Кончіс згадав про зустріч із прийдешністю, про чуття поворотної миті в житті. Тепер я відчував те саме, що й він тоді. Нове самосприйняття, усвідомлення того, що моє «я» навіки мусить бути ось цією душею і цим тілом з усіма їхніми вадами та чеснотами й іншого вибору немає. Стало видно зовсім нові можливості, дуже відмінні від тих, сенс яких я досі вбачав в ілюзіях честолюбства. Властиві моєму життю егоїзм, безладдя, помилки і зради могли б знайти своє місце й стати джерелом побудови, а не руйнування, причому тільки через те, що іншого вибору немає. Це була мить зовсім не духовного оновлення чи чогось подібного. Бо ж коли примиряєшся з собою — таким, яким є насправді, ти не даєш собі стати таким, яким мав би бути. А проте я, здається, ступив крок уперед, і то вгору.

Закінчивши грати, Кончіс дивився на мене.

— Завдяки вам усі слова видаються заяложені.

— Не мені, а Баху.

— І вам теж.

Кончіс скривився, але було видно, що не розсердився на мої лестощі. І спробував це приховати — тут же потягнув мене поливати город надвечір.

За годину я знову зайшов до своєї спаленьки й зауважив, що на нічному столику лежать нові книжки. Тонка французька книжечка під назвою «De la communication intermondiale» [109] «Про зв’язок між світами» (франц.). — оправлена анонімна брошура, яку автор видав своїм коштом 1932 року в Парижі. Я легко здогадався, хто її написав. І ще великоформатний альбом «Жива природа Скандинавії». Як і тижневої давности «Краса природи», вся скандинавська живність виявилася суто жіночої статі: розмаїті нордичні дівчата лежать, стоять, бігають і обіймаються на тлі тайги та фіордів. Лесбійський душок не припав мені до вподоби. Напевно, тому, що мене вже почала дратувати ота грань багатогранної Кончісової особистости, що явно прихильна до нетрадиційно зорієнтованих творів мистецтва і літератури. Звичайно ж, я не був пуританином — принаймні запевняв сам себе, що я не такий. Ще молодий, не міг дійти висновку: якщо вже мусиш себе переконувати, то тим самим даєш знати, що ти, власне, такий і є. Не знати стриму в сексуальних забавах — це зовсім інша річ, ніж не гидувати непотребом. Я англієць, ergo [110] Отже (лат.). я пуританин. Я двічі переглянув світлини. Вони прикро дисонували з музикою Баха, що й досі звучала у вухах.

І, нарешті, остання книжка — коштовне видання з обмеженим накладом «Le Masque Français au Dix-huitième Siècle» [111] «Французький бароковий спектакль XVIII століття» (франц.). Судячи з усього, це фіктивна книжка, назву якої навіяв есей Андре Дельр’є « Les Masques Parisiens au Dix-huitième Siècle» у виданні «Revue de Paris » (1835, том 71). . Над обрізом випиналася біла закладка. Згадавши антологію на пляжі, я розгорнув книжку на вказаній сторінці, де хтось обвів олівцем такий абзац:

Aux visiteurs qui pénétraient dans l’enceinte des murs altiers de Saint-Martin [112] Перед гостями, що потрапили за високі мури Сен-Мартена, відкривався розкішний вигляд на пастухів і пастушок, що серед білорунних отар танцювали й співали на зелених моріжках і в гаях. Вони не завжди носили сучасну їм одежу. Інколи вбиралися в римські або еллінські шати, щоб таким чином втілити оди Феокріта й буколіки Верґілія. Ходила поголоска, що там бували й скандальніші втілення: літніми місячними ночами чарівливі німфи втікали від дивних темних постатей, наполовину чоловіків і наполовину цапів… s’offrait la vue délectable des bergers et bergères qui, sur les verts gazons et parmi les bosquets, dansaient et chantaient entourés de leurs blancs troupeaux. Ils ne portaient pas toujours les costumes de l’époque. Quelquefois ils étaient vêtus à la romaine ou à la grecque, et ainsi réalisait-on des odes de Théocrite, des bucoliques de Virgile. On parlait même d’évocations plus scandaleuses, de charmantes nymphes qui les nuits d’été fuyaient au clair de lune, poursuivies par d’étranges silhouettes, moitié homme, moitié chèvre… [113] Очевидно, йдеться про Валлон-де-Сен-Мартен — долину поблизу містечка Ескль у Лотаринґії, відому ґротом Сен-Мартена (святого Мартина), Купіллю фей і зáмком, уперше згаданим у літературі 1793 року, а 1821-го вже зруйнованим.