Джон Фаулз - Маг

— Це не справжня Лілі.

Такою раптовою відмовою від гри й удавання він — як завжди, знав, що робить — геть мене спантеличив.

— Що ж… звичайно, — знизав я плечима й спромігся на усмішку. Лілі втупилась у віяло.

— Але це й не якась інша особа, що грає роль справжньої Лілі.

— Пане Кончісе… я не розумію, що ви хотіли цим сказати.

— Хотів сказати, щоб ви не робили поспішних висновків. — Він розтяг губи в широкій усмішці, що робив дуже рідко. — Так. На чому я зупинився? Насамперед мушу попередити, що сьогодні йтиметься не про пригоди героїв оповіді, а про психологічний портрет одного з них.

Я подивився на Лілі. Здається, її болюче вразило сказане. Ще не встигла в моїй голові загніздитися думка про те, що ця дівчина справді хвора на амнезію, що на цю красуню наклав руку — і в прямому, і в переносному значенні цього виразу — Кончіс, як вона кинула на мене погляд моєї сучасниці, аж ніяк не награний, не театральний, це безсумнівно. Прудкий питальний погляд ковзнув по відверненій старигановій голові й повернувся до мене. Вмить постало враження, що ми з нею актори, які однаковою мірою не довіряють режисерові.

— Буенос-Айрес. Я прожив там майже чотири роки, до весни тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого. Пересварювався з дядьком Анастасом, давав уроки англійської мови, навчав грати на піаніно. І завжди почувався вигнанцем з Європи. Батько зарікся бачитися зі мною й писати мені, зате згодом я почав листуватися з матір’ю.

…Я зиркнув на Лілі, але вона знову ввійшла в роль і слухала Кончіса, набравши виразу чемного зацікавлення. На ній зосередилося світло лампи — все без решти.

— В Аргентині мені трапилася тільки одна важлива річ. Якось улітку приятель узяв мене в подорож Андами. Побачивши, в яких умовах доводиться жити визискуваним пеонам та ґаучо, я палко запрагнув присвятити життя гнобленим людям. Під враженням від багато чого там побаченого я вирішив стати лікарем. Але дійсність виявилася немилосердною. Мене не прийняли на медичний факультет столичного університету, й увесь рік я вдень і вночі втовкмачував у голову наукові премудрощі, щоб скласти вступний іспит.

Тим часом закінчилася війна. Незабаром помер мій батько. Так і не простив ні мені, ні моїй матері — ані того, що з її допомогою я з’явився в його світі, ані того, що з її ж таки допомогою я втік звідти. А однак цей чоловік зберіг у собі дещицю батьківського почуття, якої вистачило, щоб не здіймати галасу про мене. Наскільки знаю, влада так і не розкрила причини мого зникнення. Мати дістала значний спадок. Отож я оселився з нею в Парижі, повернувшись у Європу. Ми мешкали у старому будинку. Вікна нашої величезної квартири виходили на Пантеон. Я почав всерйоз вивчати медицину. Серед студентів мого потоку утворилося угруповання. Ми ставилися до медицини як до релігії, називали себе Товариством поширення розуму й мріяли, щоб лікарі всього світу об’єдналися й сформували наукову та моральну еліту. В усіх державах, в усіх урядах ми — високоморальні супермени, мали викорінювати самозакоханих політиків, демагогію, реакцію й шовінізм. Наше товариство опублікувало маніфест. Ми скликали мітинґ в одному з кінотеатрів у Нейї. Про це дізналися комуністи. Обізвали нас фашистами й розгромили кінотеатр. Ми спробували влаштувати ще один мітинґ, в іншому місці. Туди прийшли католики-ультра, що називали себе Міліцією молодих християн. На вигляд не подібні до комуністів, але поводилися так само. Саме комуністами вони нас і вважали. Отож долю грандіозного плану перетворення світу в утопію вирішили дві сутички. І солоні гроші, які довелося викласти за відшкодування збитків. Я був секретарем Товариства поширення розуму. Важко було знайти на світі когось дурнішого, ніж мої побратими-розумники, коли кожному з них довелося оплачувати свою частку відшкодування. Звичайно, ми дістали по заслузі. Перший-ліпший йолоп може придумати схему розумного влаштування світу. За десять хвилин. За п’ять. Але сподіватися, що люди стануть її додержувати й житимуть розумно, — це все одно, що вимагати від них, аби вони жили на самому опіумі. — Кончіс повернувся до мене. — Хочете прочитати наш маніфест, Ніколасе?

— Дуже хочу.

— Зараз піду пошукаю. Заодно й бренді принесу.

І ось — так скоро! — ми з Лілі залишилися віч-на-віч. Мені забракло часу висловити відповідну репліку — питання, яке дало б зрозуміти, що я не бачу причини, аби поза Кончісові очі вона й далі грала свою роль і підтримувала віру в ілюзію. Дівчина звелася.