Джон Фаулз - Маг

Поцілувавши дівчині руку, старий хлюст озвався:

— Лілі, дозволь відрекомендувати тобі пана Ніколаса Ерфе. Міс Монтґомері.

Лілі простягла руку, я потиснув. Холодна, млява долоня. Я доторкнувся до привида. Наші очі зустрілися, її погляд нічого не виражав.

— Добрий вечір, — сказав я. Дівчина відповіла легким кивком і відвернулася, щоб Кончісу було зручніше зняти з неї шаль. Він це зробив і повісив шаль на спинку свого стільця. Оголені плечі, масивний браслет із золота й чорного дерева, довжелезне намисто з каменів, схожих на сапфіри, але це скоріш ультрамарини або стрази. На перший погляд їй даси двадцять два — двадцять три, але є в ній щось таке, що старить років на десять. Якась прохолодність — не холодність і не байдужість, а прозора відчуженість. Про таку прохолоду мрієш спекотного літнього дня.

Вмостившись на стільці, Лілі склала руки й мляво усміхнулася мені.

— Сьогодні дуже теплий вечір.

Прозвучало чисто по-англійському. Чомусь я сподівався чужоземного акценту, а цю вимову зразу й безпомилково розпізнав. Така сама, як у мене, плід ексклюзивної школи й університету. Так говорять ті, кого один соціолог назвав «панівні сто тисяч».

— Справді, — відповів я.

— Пан Ерфе — це той молодий учитель, про якого я згадав був, — пояснив Кончіс. Його тон набрав нового відтінку — мало не шанобливого.

— Так. Ми зустрілися минулого тижня. Тобто кинули оком одне на одного, — злегка, зовсім не по-змовницьки всміхнулася мені Лілі й потупилася.

Я відчував у ній вразливість, про яку попередив Кончіс. Але то була лукава, виклична вразливість, і про це свідчив непозбувний відбиток інтелекту на обличчі, особливо ж на вустах. Лілі скоса поглядала на мене так, ніби знала щось мені невідоме — таке, що стосується не її нинішньої ролі, а людського життя загалом; ніби теж вправлялася, сидячи перед кам’яною голівкою. А я ж то сподівався познайомитися далеко не з такою самовпевненою й непростою особою; дуже вже свійською й домашньою постала вона в моїх очах минулої неділі.

Розгорнувши маленьке, по-павиному блакитне віяло, Лілі стала обмахуватися. Дуже бліда в неї шкіра, не знає засмаги. Запала раптова клопітка пауза, яка буває, коли не знаєш, що б його сказати. Лілі порушила тишу. Ось так господиня домівки виконує свій обов’язок — осмілює соромливого й скутого гостя.

— Мабуть, навчати дітей дуже цікаво.

— Не мені. Скоріш нудно.

— Кожна благородна й порядна робота нудна. Але ж комусь треба її виконувати.

— Втім, віддам належне своїй професії. Це ж завдяки їй я тут опинився.

Вона мигцем глянула на Кончіса, той непомітно схилив голову. Грає роль Талейрана цей поштивий старий лис.

— Моріс сказав мені, що ви не дуже вдоволені своєю роботою, — сказала Лілі, наголосивши другий склад імени — на французький манір.

— Не знаю, що саме вам відомо про цю школу, але… — Я змовк, віддавши їй слово. Однак дівчина тільки крутнула головою й легко всміхнулась. — Як на мене, учнів дуже переобтяжують заняттями, і тут я, бачите, нічого не можу вдіяти. Гнітюча річ.

— А чи не могли б ви подати скаргу? — щиро й серйозно глянула на мене Лілі. Гарна, дуже переконлива щирість і серйозність. Мабуть, це актриса, а не манекенниця, подумав я.

— Знаєте…

І так далі. Чверть години ми тягли цю безглузду ходульну балачку. Лілі розпитувала, я відповідав.

Кончіс майже не говорив, поклавши на нас обов’язок провадити розмову. Я спіймав себе на тому, що надто вже рафіную свою мову, ніби теж прикидаюся, що сиджу в англійському салоні сорок років тому. Зрештою, це ж спектакль, і мені треба було — а невдовзі навіть захотілося — теж грати якусь роль. Лілі поводилася трохи поблажливо, по-покровительському, і я сприйняв це як спробу поставити мене на місце. А може, й випробувати, перевірити, чи варто зі мною вести гру. Раз чи два здалося, що в Кончісових очах зблисла сардонічна втіха. Мабуть, тільки здалося. Зрештою, мене мало хвилювало те, що вона там вдає, бо ж таки вдалася на вроду, ока не відведеш. Вважаючи себе знавцем дівочої краси, я знав, що в мене перед очима її зразок.

Розмова урвалася, озвався Кончіс.

— Може, розповісти вам, як я жив, покинувши Англію?

— Аби тільки міс Монтґомері… не було нудно.

— Ні. Будь ласка. Мені подобається слухати Моріса.

Не зважаючи на Лілі, він придивлявся до мене.

— Лілі завжди робить те, чого я хочу.

Я глянув на дівчину.

— Якщо так, то вам поталанило.

Кончіс не відривав від мене очей. Тіні залягли в зморшках, що збігали від носа, й ті видавалися глибшими, ніж насправді.