Джон Фаулз - Маг

Сидячи в темряві, я плекав майже марну надію, що хтось, бажано «Лілі», прийде і все пояснить. Знову почувався дитиною, яка ввійшла до кімнати й усвідомила, що всі тут знають про неї щось таке, чого вона й не відає. Ще й Кончіс підманув мене своїм смутком. «Мертві живуть завдяки коханню». Еге ж бо. Як видно, також і завдяки тому, що хтось виконує їхню роль.

А передусім я чекав на лицедійку, що виконувала роль Лілі. Мені дуже хотілося познайомитися з дівчиною, в якої таке юне, розумне, веселе, приголомшливо вродливе північноєвропейське обличчя. І дізнатися, звідки вона й що робить на Фраксосі, пізнати істину, сховану за пеленою таємниці.

Я даремно чекав близько години. Ніхто не прийшов, я не почув ані звуку. Кінець кінцем я поплівся до своєї кімнати. Спав погано. Коли о пів на шосту Марія постукала у двері, я прокинувся розбитий, як на похмілля.

Я пожвавішав дорогою до школи. Насолоджувався прохолодним повітрям, ніжно-рожевим небом, що спершу набрало блідо-жовтої барви, а тоді блакитної, досі сплячим, сірим і безплотним морем та крутосхилами, порослими мовчазним сосновим бором. Йдучи, я повертався до дійсности. Події вихідних днів відступали в минуле й залягали в потайних глибинах душі, неначе побачені вві сні. А однак із кожним кроком набирало сили дивне враження, викликане, мабуть, ранньою порою, цілковитим безлюддям і пам’яттю про ці останні дні. Здавалося, що я опинився в міфі й знав це тому, що фізично почувався то юнаком, то старцем, то Одіссеєм у дорозі до Кірки, то Тесеєм у подорожі до Криту, то Едіпом, що досі шукає свою долю. Не можу описати цього враження. Навіяла його не літературщина, а загадково стійка, непозбувна бентега від перебування у просторі, де може статися все, що тільки хоч. Немовби світ за ці три дні постав наново — лише задля мене.

Мені надійшов лист. Його привіз недільний пароплав.

Дорогий Ніколасе!

Я вже думала, що Ти помер. Я знову самотня. Ну, майже. Ось гадаю, чи хочу побачитися з Тобою. Річ у тім, що можу. Я тепер літаю через Афіни. І досі не вирішила остаточно. Може, Ти така свиня, що було б дурістю знову з Тобою злигуватися. Але не можу Тебе забути, навіть з тими хлопцями, яким ти і в підметки не годишся. Ніко, я трішки хильнула і, мабуть, таки порву цього листа.

Гаразд, якщо мені вдасться вирватися на кілька днів в Афінах, то надішлю Тобі телеграму. Якщо далі так писатиму, то Ти й бачити мене не захочеш. І не уявляєш, як воно тут. Я прочитала Твого листа й вирішила, що написано просто з нудьги. Жахлива річ — мені й досі доводиться нализуватися, щоб Тобі написати. Падає дощ. Я розпалила вогонь, щоб зігрітися, бо псяча холоднеча. Тут темно, сіро й паскудно. Фйолетові (може, треба писати «фіолетові»? ет, хрін з ними) шпалери із зеленими сливами. Від такого Тебе знудило б.

Дуже невчасне послання. Завдяки йому я усвідомив, що ні з ким не захочу ділитися віллою «Бурані». Вперше побачивши її, познайомившись з Кончісом, ба навіть і після випадку з Фоуксом, я хотів був побалакати про всі ці події — передусім з Алісон. А тепер мені видалося, що воно й на ліпше обернулося. На дні душі я був радий, що, пишучи до неї листи, не втрачав голови.

За п’ять секунд не закохаєшся, але цього проміжку часу може вистачити, щоб почати мріяти про кохання, особливо в такому безпросвітно чоловічому середовищі, як школа імени лорда Байрона. Що довше я думав про побачене опівночі обличчя, то гарнішим і розумнішим воно видавалося. Я вбачав у ньому аристократизм, люб’язність, делікатність, і ці риси вабили мене так само невідпорно, як у безмісячну ніч манять рибу ліхтарики місцевих рибалок. Сам собі товкмачив: якщо Кончіс має картини Модільяні й Боннара, то його стачить на те, щоб вибирати найшикарніших коханок. Було б наївно припустити, що з цією дівчиною в Кончіса немає нічого сексуального. Однак у її погляді на Кончіса було скоріше щось дочірнє, ніжне й дбайливе, ніж еротичне.

У понеділок я разів десять перечитав листа від Алісон, не знаючи, що робити. Зрозуміло, що доведеться відповісти, але я дійшов висновку, що чим довше зволікатиму, тим краще буде. Щоб цей конверт не муляв очей, я ввіпхнув його в найспіднішу шухляду стола, забрався в постіль, згадав про «Бурані» й занурився в романтично-еротичні фантазії про цю загадкову дівчину. Хоча й утомлений, геть вибився зі сну. Сифіліс, що видавався чимсь на зразок злочину, на багато тижнів змусив мене викинути з голови думку про любощі. Тепер же, коли виявилося, що я невинний, — досить було посидіти півгодини над позиченим у Кончіса підручником, аби переконатися, що його діагноз правильний, — мене проймав незборний статевий потяг.