Джон Фаулз - Маг

— Гаразд. Марія приготує вам сніданок. До суботи.

І вийшов. Я сходив до ванної, зачинив двері й загасив лампу. Але не роздягнувся. Стояв біля вікна й вичікував.

Щонайменше двадцять хвилин не було нічого чути. Кончіс теж пішов до ванної й повернувся до своєї спальні. Знову запанувала тиша. Така довга, що я роздягнувся, ліг і піддався сонливості. І враз тишу порушено. Тихо, але не покрадьки Кончіс відчинив і зачинив двері кімнати, а тоді спустився сходами. Минула хвилина, дві. Я зіскочив з ліжка.

І знову музика, цього разу знизу. Від кам’яних стін відлунював звук клавесина, пронизливий і водночас приглушений. Я вже був розчарувався. Либонь, Кончіс грає сам собі, коли його не взяв сон і бере смуток. Але тут пролунав інший звук, і я метнувся до дверей. Обережно відчинив їх. Мабуть, двері внизу теж навстіж, бо чутно, як клацає машинерія у клавесині. По спині пішли дрижаки від тонкого примарного посвисту рекордера. Це не патефонний запис, хтось справді грає. Мелодія затнулась і зазвучала у жвавішому ритмі, на шість восьмих. Урочисто повівши, рекордер збився, тоді ще раз. Втім, виконавець таки вправний, бо ж майстерно витинає трелі й інші орнаментальні штуки.

Я вийшов голим на сходовий майданчик і перегнувся через перила. На підлогу перед дверима концертної зали падав слабкий відсвіт лампи. Напевно, мені належало б слухати й залишатися нагорі, але таке було понад мої сили. Натягнувши штани та светр, я босоніж, нишком зійшов сходами.

Рекордер стих, шелеснула перегорнута сторінка. Пюпітр. Клавесин розпочав довгий пасаж у реґістрі металево-носових звуків. Весь дім наповнили легкі, як дощ, таємничі, потойбічні співзвуччя. Повільно й розмірено, як в адажіо, заграв рекордер, тут же сфальшував і виправився. Навшпиньки я підібрався до дверей концертної зали. Щось мені не давало ввійти туди. Так почувається дитина, якій вночі не спиться і кортить пустувати. У відчинених навстіж усередину кімнати дверях було видно клавесин, а решту, що можна було б підглянути в шпарину, застувала книжкова полиця.

Музика змовкла. Хтось відсунув стільця, у мене закалатало серце. Кончіс стиха сказав якесь слово. Я притисся до стіни. Зашаруділо. Хтось став на порозі концертної зали.

Це була струнка дівчина майже мого зросту, років десь двадцяти з гаком. В одній руці вона тримала рекордер, у другій — темно-червону щіточку для його чищення. Смугаста біло-синя сукня без рукавів і з широким коміром звужувалася донизу, поділ сягав мало не до щиколоток. Браслет над ліктем. Неймовірно вродливе обличчя без слідів косметики, зовсім не засмагле. Зачіска, статура, пряма постава — все в цій красуні вказувало на часи сорокалітньої давности.

Очевидно, мені належить вважати, що ця дівчина не хто, як Лілі. Так, тут жодного сумніву, це та сама особа, що й на світлинах. Особливо вражає збіжність із фото, що на шафці з еротичними антиками. Обличчя з полотна Боттічеллі, фіалково-сірі очі. Вони прекрасні — дуже великі, трішки неправильної форми, вологі, мигдальні очі сарни, які додають загадковости лицю з такими правильними рисами, що й до ідеалу недалеко.

Вона відразу зауважила мене. Я стояв як укопаний на кам’яній підлозі. У першу мить ця дівчина була не менш заскочена, ніж я. І враз вона по-змовницькому зиркнула туди, де, мабуть, сидів за клавесином Кончіс, а тоді глянула мені у вічі. Притулила до вуст щіточку, помахала нею, щоб я не рухався й мовчав, і усміхнулася. Схоже на жанрову сценку під назвою «Секрет. Пересторога». Ось тільки усмішка дивна, ніби дівчина ділилася секретом тільки зі мною, і якщо це не ілюзія, то плекати її призначено не цьому стариганові, а тільки нам двом. Спокійна й звеселена, ця усмішка ставила загадку й відкривала її, обманювала й розвінчувала обман. Ще раз крадькома кинувши оком на Кончіса, дівчина нахилилася до мене й легко штовхнула щіточкою в плече. Мовляв, іди звідси.

Все це тривало не більш як п’ять секунд. Двері зачинились, і я стояв у пітьмі, огорнутий ароматом сандалового дерева. Якби це був справдешній привид, прозорий і безголовий, я б менш здивувався. Вона виразно дала зрозуміти, що в нас, звичайно ж, химерна гра, про яку не мав би знати Кончіс, і маскарад із вигадливою старомодною сукнею влаштовано для нього, а не для мене.

Швидко підійшовши до вхідних дверей, я відсунув засуви, тихо добрався до колонади й підкрався до одного з вузьких аркових вікон. Зразу ж побачив Кончіса. Він і далі грав. Я шукав очима дівчину. За такий короткий час неможливо перебігти через жорствяний майданчик. Але її ніде не було. Пройшовши під вікнами, я оглянув усі закутки концертної зали. Нікого, крім Кончіса. Я припустив, що вона вийшла під колонаду з іншого боку, й обережно заглянув за ріг. Ні душі. Музика не стихала. Я стояв, не знаючи, що робити. Дівчина могла вибігти з того боку колонади й обігнути будинок. Схиляючись під вікнами й прослизнувши повз відчинені двері, я добрався до городу й обійшов його. Був певен, що вона втекла саме в цьому напрямку. Однак нічого не чути й нікого не видно. Я перегодив кілька хвилин. Кончіс перестав грати. Невдовзі лампа згасла. Повернувшись під колонаду, я сів на стільці. Панувала мертва тиша. Тільки цюркали цвіркуни, немовби краплини води падали у величезний колодязь. Я губився в здогадах. Побачені люди, почуті звуки, жахливий сморід — усе це було справжнє, не надприродне. Не піддавалося поясненню те, що немає ніяких технічних пристроїв, які уможливили б таке зникнення. І потайних кімнат, де можна було б сховатися, теж немає. Цілковитий брак хоч якихось мотивів. Найбільше пантеличив новий ракурс усієї справи — натяк про те, що дійство з «привидами» влаштовано не тільки для мене, але й для Кончіса.