Джон Фаулз - Маг

Зоряний морок над оселею, ліс, море. Зі стола прибрано посуд, згашено лампу. Я вмостився в шезлонґу. Давши ночі час, щоб нечутно огорнула й захопила нас, давши часу ніч, щоб відплинув ген у далеч, Кончіс повів мене крізь десятиліття.

— Квітень тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого. До Англії я добрався без пригод і не знав, як бути далі. Та й треба було якось виправдатися. Коли тобі дев’ятнадцять років, ти не задовольняєшся самими лише вчинками. Конче потребуєш їх ще й усправедливлювати. Побачивши мене, мати зомліла. Вперше і востаннє я побачив сльози на батькових очах. Аж до самої нашої зустрічі я мав твердий намір сказати їм правду. Гадав, що не спроможуся на обман. Але поставши перед ними… мабуть, це було звичайнісіньке боягузтво, не мені судити. Правда буває така жорстока, що її ніяк не відкриєш, не скажеш у вічі. Тож я пояснив, що мені випав жеребок побувати у відпустці, а через те, що загинув Монтаґю, муситиму повернутися до свого попереднього батальйону. Мене затягло у вир гарячкової брехні. Брехав я некорисливо, нестримно і вишукано. Вифантазував зовсім іншу битву під Нев-Шапеллю, неначе замало було мені жахіть тієї справжньої. Навіть запевняв, що ось-ось стану офіцером.

Спершу мені таланило. За два дні після мого повернення прийшло офіційне повідомлення, що я пропав безвісти. Ймовірно, що загинув у бою. Такі помилки траплялися досить часто, тому батьки не могли запідозрити щось лихе. Ми радо порвали цей папірець.

А що вже Лілі! Напевно, все те, що сталося, спонукало її подивитися іншими очима на почуття до мене. Хай там як, але гріх було б нарікати, що вона ставиться до мене радше як до брата, ніж як до коханого. Знаєте, Ніколасе, попри все завдане Першою світовою війною лихо, вона знищила багато чого нездорового в стосунках чоловіків і жінок. Уперше за сторіччя жінка втямила, що мужчина сподівається від неї чогось ближчого до природи людини, ніж монаша цнотливість і bien pensant [105] Добропорядний (франц.). ідеалізм. Не хочу тим сказати, що Лілі раптом визбулася всієї своєї стриманости. Або ж віддалася мені. Але вона віддавала мені все, що могла. Час, що я провів наодинці з нею… у ці години я набирався сили на те, щоб і далі обманювати. І водночас виразніше усвідомлював, який жахливий цей обман. Раз у раз мене поривало відкрити правду коханій, перш ніж до мене добереться рука правосуддя. Щовечора, повертаючись додому, я боявся застати поліцію й побачити розлюченого батька. А найгірше — відчути на собі погляд Лілі. З нею я відмовлявся говорити про війну. Дівчина хибно розуміла таку нервозність. Глибоко зворушувалася від такої поведінки, була неймовірно делікатна. І тепла. Я приссався до її любови, як п’явка. Дуже ласолюбна п’явка. Лілі стала красунею.

Якось ми вибралися на прогулянку в лісі, що на північ від Лондона… Здається, неподалік Барнета, вже й не пригадаю назви тієї місцини… За тих часів ліс був дуже мальовничий і безлюдний — як на приміську околицю. Ми лежали на траві й цілувалися… Мабуть, ви усміхаєтеся, що ми лежали й тільки цілувалися. Нині ви, молоді люди, ділитесь одне з одним своїми тілами, забавляєтеся ними, віддаєте їх в ужиток, а ми так не могли. Але знайте, що за таке ви розплачуєтеся цілим всесвітом сокровенних, трепетних почуттів. Вимирають види не тільки тварин, але й почуттів. Якщо ти мудрий, то не станеш співчувати людям минулого за те, що вони чогось та й не спізнали. Співчуватимеш самому собі, бо ніколи й не доступишся до того, що звідали вони.

Того пополудня Лілі призналася, що хоче вийти за мене. Взяти шлюб без заповідей, а якщо доведеться, то й без згоди батьків, так що поки я не вирушив воювати, то хай уже ми будемо одним тілом, як і — та чи посмію мовити «душею»? Ну, принаймні помислами.

Я жадав кохатися, злитися з нею. Але нас розділяв мій потворний секрет — так само, як той меч, що лежав між Трістаном і Ізольдою. Отож я вдавав благородство, і на тлі невинних квітів, дерев та птахів воно здавалося ще фальшивішим. А як же інакше їй відмовити, коли не тим, що, мовляв, на мене чигає смерть і тому я не смію прийняти таку посвяту? Лілі старалася переконати мене. Плакала. Моя непевність, моя вимучена відмова видавалися їй набагато шляхетнішими, ніж було насправді…

Надвечір, коли ми вже виходили з лісу, вона мовила так урочисто й щиро, з такою жертвеністю, що не зможу вам описати, бо ж некорислива присяга — це теж одна з вимерлих таїн… Отож вона сказала: «Хай там що станеться, а я ні за кого, крім тебе, не вийду заміж».