Вдруге перебравшись через яругу, я підібрав «Тайм» та брошуру. Глянув на темне, таємниче ріжкове дерево — і відчув легкий дотик страху. Втім, це був страх перед незвіданим, непоясненним, а не перед надприродним.
Йдучи по жорстві до колонади, де вже спиною до мене сидів Кончіс, я виробив спосіб дії, а точніше — контрдії.
Він обернувся.
— Як вам минула сієста?
— Спасибі, добре.
— Прочитали брошуру?
— Маєте рацію. Вона захопливіша, ніж усі історичні романи, — відказав я злегка іронічно, та його міміка, як видно, була тривка проти такої інтонації. — Дуже вам дякую.
Я поклав брошуру на стіл і замовк. А він, незворушний, налив мені чаю.
Кончіс уже почаював, тож пішов пограти на клавесині. Грав двадцять хвилин, а я слухав музику й роздумував. Видається, що низку цих дивних подій задумано так, аби обманути всі п’ять відчуттів. Цієї ночі вплинуто на нюх і слух. Сьогодні й учора ввечері, у випадках із солодкою парочкою та примарною жіночою постаттю, — на зір. Смак, мабуть, оминуто. А ось дотик… Та невже Кончіс сподівається, що я принаймні спроможуся вдавати віру в те, що можу намацати щось нематеріальне? І що може бути спільне у цих фокусів і «подорожей до інших світів»? З’ясувалося тільки одне. Тепер можна пояснити, чому його так хвилювало, чи не забагато я дізнався від Мітфорда і Левер’є. Він і на них практикував свої химерні штучки, а тому взяв клятву мовчати.
Кончіс повів мене поливати город. Воду доводилося брати з тонкошийої посудини — за Маріїною хаткою таких було чимало. Впоравшись, ми сіли біля Пріапової альтанки, оточені незвичним, як на грецьке літо, свіжим ароматом вологої землі. Господар зробив кілька дихальних вправ — очевидно, виконав один із своїх багатьох ритуалів, відтак усміхнувся й повів далі розмову, перервану рівно добу тому.
— А тепер розкажіть мені про свою дівчину.
Це прозвучало не як прохання, а як наказ — відмова погодитися з тим, що я знову не захочу розказувати.
— Та тут взагалі нема про що розповідати.
— Вона вас покинула.
— Ні. Спершу було навпаки. Я її покинув.
— А тепер вам хочеться…
— Кінець. Запізно.
— Ви говорите, як Адоніс. Невже й вас ікло пропороло? [103] Міфологічний красень, якого не могли поділити богині Афродіта й Персефона. Його вбив вепр.
Запала тиша. Зрештою я наважився. Хотів відкритися, відколи дізнався, що він студіював медицину. А тепер захотілося шокувати Кончіса, щоб облишив кпити з мого нібито фаталізму.
— Правду кажучи, мене теж пропороло.
Він кинув на мене гострий погляд.
— Я підхопив сифіліс. На початку цього року в Афінах, — пояснив я. Кончіс не спускав з мене ока. — Тепер усе гаразд. Здається, я вилікувався.
— Хто поставив діагноз?
— Сільський лікар. Патареску.
— Опишіть симптоми.
— В афінській клініці підтвердили цей діагноз.
— Ще б не підтвердити, — сухо сказав він. Так сухо, що я вмить зрозумів натяк. — То опишіть же симптоми.
Поступово Кончіс дізнався все — до найменшої подробиці.
— Я так і гадав. У вас був м’який шанкр.
— М’який?
— Шанкроїд. Ulcus molle. Дуже поширена хвороба в Середземномор’ї. Прикра, але нестрашна. Найкраще лікування — часто митися з милом.
— То якого дідька…
Він потер великим пальцем і вказівним. У Греції цей жест позначає гроші, хабар і підкуп.
— Ви заплатили за лікування?
— Так. За цей спеціальний пеніцилін.
— Нічого не вдієш. Гроші на вітер.
— Я запросто міг би подати на клініку в суд.
— Там не вдасться довести, що ви не хворіли на сифіліс.
— Ви хочете сказати, що Патареску…
— Я нічого не хочу сказати. З погляду лікарської етики він поводився бездоганно. Аналізи завжди потрібні.
Кончіс сказав це таким тоном, ніби виправдовував лікарів, і злегка знизав плечима: таке життя.
— Патареску міг би принаймні застерегти мене.
— Напевно, він вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства.
— О Господи.
В мені боролися два почуття. Полегкість від того, що не підтвердився діагноз, і гнів на себе — за те, що дався стати жертвою підлого обману.
— Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої? — спитав Кончіс.
— Знаєте… це важко пояснити.
— Тобто маємо цілком звичайний випадок. Нічого незвичайного.
Поступово й безладно, під тиском його питань я чимало розповів про Алісон. Згадка про Кончісову вчорашню відвертість спонукала мене відплатити такою самою монетою. І знову я не дочекався щирого співчуття. Була тільки ота незбагненна настирлива цікавість. Я сказав, що недавно написав їй.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу