Джон Фаулз - Маг

Вдруге перебравшись через яругу, я підібрав «Тайм» та брошуру. Глянув на темне, таємниче ріжкове дерево — і відчув легкий дотик страху. Втім, це був страх перед незвіданим, непоясненним, а не перед надприродним.

Йдучи по жорстві до колонади, де вже спиною до мене сидів Кончіс, я виробив спосіб дії, а точніше — контрдії.

Він обернувся.

— Як вам минула сієста?

— Спасибі, добре.

— Прочитали брошуру?

— Маєте рацію. Вона захопливіша, ніж усі історичні романи, — відказав я злегка іронічно, та його міміка, як видно, була тривка проти такої інтонації. — Дуже вам дякую.

Я поклав брошуру на стіл і замовк. А він, незворушний, налив мені чаю.

Кончіс уже почаював, тож пішов пограти на клавесині. Грав двадцять хвилин, а я слухав музику й роздумував. Видається, що низку цих дивних подій задумано так, аби обманути всі п’ять відчуттів. Цієї ночі вплинуто на нюх і слух. Сьогодні й учора ввечері, у випадках із солодкою парочкою та примарною жіночою постаттю, — на зір. Смак, мабуть, оминуто. А ось дотик… Та невже Кончіс сподівається, що я принаймні спроможуся вдавати віру в те, що можу намацати щось нематеріальне? І що може бути спільне у цих фокусів і «подорожей до інших світів»? З’ясувалося тільки одне. Тепер можна пояснити, чому його так хвилювало, чи не забагато я дізнався від Мітфорда і Левер’є. Він і на них практикував свої химерні штучки, а тому взяв клятву мовчати.

Кончіс повів мене поливати город. Воду доводилося брати з тонкошийої посудини — за Маріїною хаткою таких було чимало. Впоравшись, ми сіли біля Пріапової альтанки, оточені незвичним, як на грецьке літо, свіжим ароматом вологої землі. Господар зробив кілька дихальних вправ — очевидно, виконав один із своїх багатьох ритуалів, відтак усміхнувся й повів далі розмову, перервану рівно добу тому.

— А тепер розкажіть мені про свою дівчину.

Це прозвучало не як прохання, а як наказ — відмова погодитися з тим, що я знову не захочу розказувати.

— Та тут взагалі нема про що розповідати.

— Вона вас покинула.

— Ні. Спершу було навпаки. Я її покинув.

— А тепер вам хочеться…

— Кінець. Запізно.

— Ви говорите, як Адоніс. Невже й вас ікло пропороло? [103] Міфологічний красень, якого не могли поділити богині Афродіта й Персефона. Його вбив вепр.

Запала тиша. Зрештою я наважився. Хотів відкритися, відколи дізнався, що він студіював медицину. А тепер захотілося шокувати Кончіса, щоб облишив кпити з мого нібито фаталізму.

— Правду кажучи, мене теж пропороло.

Він кинув на мене гострий погляд.

— Я підхопив сифіліс. На початку цього року в Афінах, — пояснив я. Кончіс не спускав з мене ока. — Тепер усе гаразд. Здається, я вилікувався.

— Хто поставив діагноз?

— Сільський лікар. Патареску.

— Опишіть симптоми.

— В афінській клініці підтвердили цей діагноз.

— Ще б не підтвердити, — сухо сказав він. Так сухо, що я вмить зрозумів натяк. — То опишіть же симптоми.

Поступово Кончіс дізнався все — до найменшої подробиці.

— Я так і гадав. У вас був м’який шанкр.

— М’який?

— Шанкроїд. Ulcus molle. Дуже поширена хвороба в Середземномор’ї. Прикра, але нестрашна. Найкраще лікування — часто митися з милом.

— То якого дідька…

Він потер великим пальцем і вказівним. У Греції цей жест позначає гроші, хабар і підкуп.

— Ви заплатили за лікування?

— Так. За цей спеціальний пеніцилін.

— Нічого не вдієш. Гроші на вітер.

— Я запросто міг би подати на клініку в суд.

— Там не вдасться довести, що ви не хворіли на сифіліс.

— Ви хочете сказати, що Патареску…

— Я нічого не хочу сказати. З погляду лікарської етики він поводився бездоганно. Аналізи завжди потрібні.

Кончіс сказав це таким тоном, ніби виправдовував лікарів, і злегка знизав плечима: таке життя.

— Патареску міг би принаймні застерегти мене.

— Напевно, він вважав, що важливіше вберегти вас від хвороби, ніж від шахрайства.

— О Господи.

В мені боролися два почуття. Полегкість від того, що не підтвердився діагноз, і гнів на себе — за те, що дався стати жертвою підлого обману.

— Якби навіть це був сифіліс, чому б не повернутися до коханої? — спитав Кончіс.

— Знаєте… це важко пояснити.

— Тобто маємо цілком звичайний випадок. Нічого незвичайного.

Поступово й безладно, під тиском його питань я чимало розповів про Алісон. Згадка про Кончісову вчорашню відвертість спонукала мене відплатити такою самою монетою. І знову я не дочекався щирого співчуття. Була тільки ота незбагненна настирлива цікавість. Я сказав, що недавно написав їй.