Джон Фаулз - Маг

— А якщо вона не відповість?

Я стенув плечима.

— То й нехай.

— Ви ж думаєте про Алісон, прагнете її побачити… Напишіть ще раз. — Я блідо всміхнувся на такий порив. — Ви все покинули напризволяще. Віддатися на волю випадку — це те саме, що безвольно піти на дно. — Кончіс трусонув мене за плече. — Пливіть!

— Не в тому штука, щоб плисти. Треба знати, куди плисти.

— До цієї дівчини. Кажете, вона бачить вас наскрізь, розуміє вас. Це ж чудово.

Розмова обірвалася. Жовто-чорний метелик — вітрильник, або ж кавалер — покружляв над буґенвілеєю, що обплела Пріапову альтанку, й, не знайшовши меду, зник серед дерев.

Я тернув підошвою жорству.

— Мабуть, я й уявлення не маю, що таке кохання, якщо воно не тільки секс. А на всі доважки до сексу мені наплювати.

— Любий юначе, та з вами біда. Поразництво, песимізм…

— Колись я був надто вже честолюбний. Треба було ще й сліпим бути. Тоді я б не побачив своєї поразки й не почувався б невдахою. — Я глянув на свого співбесідника. — У цьому не тільки моя провина. Попросту час такий. Все моє покоління таке. Всі ми почуваємося однаково.

— І це у столітті, коли настало найбільше за всю історію землі просвітлення? Таж за останні півстоліття ми розвіяли більше пітьми, ніж за останні п’ять мільйонів років!

— Як-от у Нев-Шапеллі? В Хіросімі?

— Йдеться про вас і мене! Живемо, і наше чудове сторіччя — це ми самі. Нас не знищили, а ми взагалі нікого й нічого не знищили.

— Немає людини, що була б окремішня, як острів [104] Цитата з проповіді англійського поета і священика Джона Донна (1572–1631). Здобула велике поширення, коли Ернест Гемінґвей використав її як мотто роману «По кому подзвін». .

— Тьху. Нісенітниця. Кожне з нас — це острів. Бо інакше всі ми давно вже з глузду з’їхали б. Ось ці острови поєднуються рейсами суден і літаків, прокладеними телефонними лініями, налагодженим радіозв’язком — усім, чого душа запрагне. Але вони як були, так і є островами. Кожен із них може затонути чи зітліти на попіл. Ви — це незатонулий острів. Не маєте права бути таким песимістом. Таке нікуди не годиться.

— А мені здається, що годиться.

— Ходімо зі мною. — Кончіс встав так, ніби треба було ловити кожну хвилину. — Ходімо. Відкрию вам сокровенну таємницю всього свого життя. Ходімо ж.

Він прудко рушив до колонади. Ми зійшли на другий поверх. Кончіс виштовхнув мене на терасу.

— Сядьте за стіл. Спиною до сонця.

За хвилину він приніс щось важке, закутане в білий рушник, й обережно поставив на середину стола. Трохи побарився, пересвідчився, що я уважно дивлюся, й урочисто зняв покривало. Кам’яна голова — чи то чоловіча, чи то жіноча. Ніс відбито. Волосся стягнуто стрічкою, зі скронь звисають два пасма. Вся сила цього твору полягала у виразі обличчя. Тріумфальна усмішка могла б видатися самовдоволеною, якби її не супроводжувала світла й чиста метафізична погідність. Подовгасті, трохи по-азійському скісні очі теж усміхалися. Кончіс підкреслив це, затуливши долонею нижню частину лиця скульптури. На прекрасно сформованих устах закарбувалися вічна мудрість і вічна радість.

— Ось де істина. Не в серпі і молоті. Не в зірках і смугах. Не в розп’ятті. Не в сонці. Не в золоті. Не в інь і янь. В усмішці.

— Ця пам’ятка з Кіклад, правда?

— Байдуже, звідки вона. Дивіться на неї. Дивіться їй у вічі.

Кончіс знав, що каже. Осяяну сонцем скульптурку немовби наснажував нумен — дух-покровитель. Вона променіла не так божественністю, як знанням про її закони, непохитною певністю. Однак, придивившись, я відчув також щось інше.

— У цій усмішці є щось невблаганне.

— Невблаганне? — перепитав Кончіс. Ставши за моїм кріслом, він глянув згори. — Це ж істина. Вона невблаганна. Але не суттю і значенням, а формою.

— Скажіть, де знайдено цю античну пам’ятку.

— В Дідимі. В Малій Азії.

— А з яких часів походить?

— З шостого або сьомого століття до нашої ери.

— Цікаво, чи могла б вона так усміхатися, якби знала про Бельзен.

— Ми відчуваємо, що досі живемо, завдяки тому, що загинули в’язні цього концтабору. Ми відчуваємо, що наш світ існує, завдяки тому, що після спалаху супернової зірки гине тисяча таких світів. Ця усмішка означає: є речі, яких могло й не бути, — відповів Кончіс і додав: — Перед смертю поставлю її поряд мого ліжка. Я б хотів, щоб це було останнє людське обличчя з усіх побачених за життя.

Голівка спостерігала, як ми розглядаємо її. Спостерігала лагідно, з певністю й майже злосливою непроникністю. Мене осінило. Точнісінько так само усміхався іноді Кончіс, немовби вправлявся, сидячи перед цією скульптурою. Водночас я збагнув, щό саме в ній мені не до душі. Передусім це усмішка драматичної іронії, людей, втаємничених у найвище знання. Я глянув на Кончісове обличчя й відчув, що не помиляюся.