Джон Фаулз - Маг

— Здається, одна з сюжетних ліній вимагає зіграности, — сказав я. — Не обійтися без репетицій і дискусій.

— Яка саме?

— Та, що стосується вас і мене.

Жулі розгладила спідницю на коліні ноги, закинутої на другу ногу.

— Не тільки вас сьогодні ошелешили. Дві години тому я дізналася про вашу пасію з Австралії.

— Там внизу я сказав вам щиру правду. Виклав усе, як є.

— Перепрошую за те, що я дуже вже настирливо випитувала. Це звичайнісінька…

— Кажіть далі.

— Звичайнісінька підозра. Що ви захотіли поморочити мені голову.

— Якщо мене запросять сюди, на віллу, то нізащо не поїду до Афін. — Жулі змовчала. — Так і передбачено сценарієм?

— Десь так, — знизала вона плечима. — Це вже як Моріс постановить. — Глянула мені в очі. — Ми теж, як і ви, тільки мухи в його павутині. — Усміхнулася. — Скажу вам відверто. Він мав намір вас запросити. Але за обідом попередив, що може й передумати.

— Я гадав, що він поїхав до Нафпліона.

— Та ні. Весь день був на острові.

Я задивився на Жулі, що крутила в пальцях галузку материнки.

— Повернімося до того, про що я повів річ. У першій дії вам, безперечно, належало сподобатися мені. Як не крути, а така була мета. Може, ви теж зав’язли мухою в павутинні, але ця муха ще й править за приманку на гачку.

— Дуже вже неприродною видається така муха.

— Інколи риба краще ловиться на штучну приманку.

Опустивши очі, Жулі не відповіла.

— У вас такий вигляд, ніби мені не варто було говорити про це.

— Ні, я… ви маєте рацію.

— Якщо цю роль вам накинули, то так і скажіть.

— Хай там як відповім — хоч підтверджу, а хоч заперечу, та в кожному разі не скажу всієї правди.

— І як нам далі бути?

— Так, ніби ми зустрілися випадково, а не з чиєїсь волі.

— А саме?

Жулі завагалася. Надто вже зосереджено обривала листочки з галузки.

— Мабуть, варто було б не підганяти подій, щоб я вас краще пізнала.

Я згадав ранкову сцену на пляжі. Жулі, як видно, хотіла наголосити, що її справжнє «я» не потерпить понукування. А тепер треба їй показати, що я це зрозумів. Я нахилився, обпершись ліктями на коліна.

— Це все, що я хотів дізнатися.

— Очевидно, — помалу проказала вона, — що я мала стати для вас єдиною причиною приходити сюди.

— Ви вже стали.

— Ще одна річ мене гризе… — Жулі зніяковіла. — Що ж, раз уже дійшло до такого, то не стану водити вас за ніс.

Вона змовкла, а я зробив хибний висновок.

— Хочете сказати, що у вас є хтось інший?

— Хочу сказати, що я сказала Морісові просто у вічі: гратиму будь-яку призначену роль, задля цього робитиму все потрібне, як ото вранці, але нізащо не вийду за рамки…

— Воля ваша. Ви сама собі пані.

— Атож.

— Може, він запропонував вам…

— Ні, що ви. Він весь час наголошує, що не силуватиме нас, коли нам чогось не хочеться.

— Ви хоча б натякнули, про що йому йдеться.

— Ви мали б уже самі зміркувати.

— Бозна-чому почуваюся піддослідним кроликом. Якась дурня. Я ж потрапив на віллу зовсім випадково. Три тижні тому попросив склянку води.

— По-моєму, це не просто так собі сталося, — зауважила Жулі. — Маю на увазі, що цей перший прихід тільки видається випадковим. Якби ви тоді не прийшли, то він вимудрував би спосіб спровадити вас сюди. Таж наперед сказав нам, що ви тут з’явитеся. Як тільки вийшло наяву, що заманив нас сюди під фальшивим приводом.

— Либонь, він наобіцяв вам чогось вартнішого, ніж оці забави.

— Так, — згодилася вона. Скорчила покаянну мінку, обернулася до мене й поклала руку на спинку лавки. — Ніколасе, поки що я нічого більш не можу сказати. Та й мені пора йти. Втім… Еге ж, таки наобіцяв. А кролик… воно не зовсім так. Це щось краще. Тому-то ми й досі тут. Хоча причина може видаватися іншою. — Жулі глянула на море проти нас. — Ще одне. За останню годину в мене камінь з душі звалився. Я дуже рада, що ви вперлися й тиснете на нас. Цілком можливо, що ми дуже помиляємося в Морісові, — шепнула вона. — Якщо це так, то нам придався б благородний лицар.

— Що ж, нагострю списа.

Дівчина кинула на мене довгий погляд з краплею сумніву, але зрештою блідо всміхнулася. Тоді звелася.

— А зараз підемо до статуї. Скажемо «до побачення». Ви повернетеся на віллу.

Я й далі сидів.

— Побачимося ввечері?

— Він попросив мене бути напоготові. Не знаю, як воно буде.

— Я почуваюся, як сифон з газованою водою. Аж шумує в мені цікавість.

— Потерпіть.

Жулі простягла руку, щоб я нарешті встав.

Сходячи з нею додолу, я зауважив: