Джон Фаулз - Маг

— Хай там як, а ви переборщили. Адже твердите, що Лілі Монтґомері — ваша мати, — усміхнувся я. — Та чи була така насправді?

— Ви здогадливий, як і я, — скоса зиркнула на мене Жулі. — Може, й здогадливіший.

— Приємно чути.

— Ви ж, мабуть, усвідомлюєте, що попали в руки людині, яка дуже вправно перекроює дійсність.

Ми дійшли до статуї.

— Ось думаю, що станеться сьогодні ввечері, — сказав я.

— Не бійтеся. Це буде… щось поза спектаклем. Або ж навпаки — в його серцевині. — Трішки помовчавши, Жулі повернула лице до мене. — Вам пора.

Я взяв її за руки.

— Мені хочеться вас поцілувати.

Дівчина потупилася. Знову прикрилася личиною Лілі.

— Краще не треба.

— Не хочете?

— За нами спостерігають.

— Я не про те питаю.

Вона не відповіла, але й не висмикнула рук. Я обняв її, пригорнув. Якусь мить вона відвертала голову, однак таки дала мені добратися до вуст. Міцно стиснені й непіддатливі, вони злегка затремтіли — і зразу ж дівчина відштовхнула мене. Як на мій парубоцький досвід, у такому зближенні навряд чи було щось еротичне, та в її очах на мить-дві майнуло дивне хвилювання й занепокоєння. Таке враження, ніби для Жулі, на відміну від мене, цей поцілунок бозна-скільки значить, ніби мало не трапилося те, до чого вона постановила не допустити. Я усміхнувся, щоб її заспокоїти. Мовляв, такі поцілунки — це ніякий не гріх, повір. Жулі видивилася на мене й опустила очі. Я спантеличився. Ні з того ні з сього порушено логіку ходу подій за останні півгодини. Може, вона знову грає роль, щоб обманути Кончіса чи ще когось, що стежить за нами. Але наші очі зустрілися, й я упевнився, що ні на кого, крім мене, вона не зважає.

— Якщо виявиться, що ви обдурили мене, я вийду з гри.

Не давши часу на відповідь, Жулі відвернулася й рвучко пустилася геть. Якусь хвилину я проводжав її поглядом, а тоді глянув через плече на той бік яру. Вагався, чи не кинутись доганяти. Тим часом Жулі спускалася поміж сосон до моря. Кінець кінцем я закурив, попрощався з величним загадковим Посейдоном і попрямував до вілли. Дійшовши до яру, озирнувся. В гущавині майнуло щось біле й зникло. Самотність мені не загрожувала. Вибравшись кам’яними сходами на той бік, я наткнувся на Кончіса.

Він стояв плечима до мене кроків за сорок і дуже вже уважно розглядав крізь бінокль якогось птаха на вершку дерева. Коли я наблизився, Кончіс опустив бінокль і вдав, що тільки-но мене зауважив. Не дуже переконливо зіграно. Тоді я й не відав, що він приберігає весь свій талант для сцени, яка мала невдовзі розпочатися.

Нині Кончіс одягнувся в сині штани й темно-синю водолазку — в денну пору значно офіційніше, ніж звично. Йдучи до нього по килимі з глиці, я постановив бути насторожі, й слушність такої постанови підтверджував глузливий вираз на Кончісовому обличчі. Прима його трупи, безсумнівно, не кривила душею — принаймні тоді, коли висловлювала захоплення цим чоловіком і впевненість у тому, що він не лиходій. Водночас було враження, що в цій душі набагато товщий наліт недовіри, навіть страху, ніж можна було б судити з поведінки. Жулі потребувала переконати не тільки мене, а й себе саму. З першого ж погляду на старигана я відчув, що мене діймає недовіра — дужче, ніж щось інше.

— Добрий день.

— Добридень, Ніколасе. Перепрошую за те, що відлучився. Маленький переполох на Волл-стриті.

Здавалося, Волл-стрит десь на краю не те що світу — всесвіту. Я вдав співчуття.

— Оце так!

— Два роки тому я здуру вступив до фінансового консорціуму. Чи могли б ви уявити Версаль, у якому не один Roi Soleil [144] Король Сонце (франц.). , a зразу п’ять?

— І що саме ви фінансуєте?

— Багато чого, — відповів він і зразу ж повів далі. — Довелося поплисти до Нафпліона, щоб зателефонувати до Женеви.

— Сподіваюся, ви не збанкрутували.

— Тільки з дурнями таке стається. Власне, вони банкрути вже у сповитку. Ви провели час із Лілі?

— Так.

— Добре.

Ми рушили до вілли. Змірявши оком старого, я сказав:

— Ще й з її сестрою-близнючкою познайомився.

Він доторкнувся до сильного бінокля, що висів на шиї.

— Здається, тільки що я почув гірську кропив’янку. Давно пора б їй звідси відлетіти додому.

Не так різка заувага, як циркова штучка. Ось була тема розмови — й щезла.

— Точніше, я бачив цю сестру.

Кончіс ступив ще кілька кроків. Мабуть, міркує, що б його сказати.

— У Лілі нема сестри. Тому тут такої не може бути.

— Я тільки хотів сказати, що без вас мене дуже гарно розважали.