Джон Фаулз - Маг

Не усміхнувшись, він нахилив голову. Ми замовкли. Мій співрозмовник скидався на ґросмейстера, що задумався над ходом і в шаленому темпі перебирає можливі комбінації. Якоїсь миті хотів був щось сказати, але передумав.

Ми дійшли до жорствяного майданчика.

— Як вам мій Посейдон?

— Чудовий. Я мало не…

Кончіс перебив мову. Поклав мені руку на плече й опустив голову, ніби йому забракло слів.

— Її конче треба розважати. Але не бентежити й не зворушувати. Ви, звичайно, вже знаєте чому. Пробачте за цю містерію, що ми розіграли перед вами.

— Йдеться про… амнезію?

Він зупинився. Ми дійшли до сходів.

— Вам тільки це впало в око?

— Не тільки. Багато чого.

— То ви не помітили нічого патологічного?

— Не помітив.

Він злегка звів брови, зображаючи подив, й рушив угору сходами. Поклавши бінокль на стару тростинову кушетку, підійшов до стола.

Стоячи за стільцем, я змавпував Кончіса — питально сіпнув головою.

— Оця нав’язлива потреба змінювати свою подобу, придумувати хибні мотивування. Вас таке не вражає? — спитав він.

Я прикусив губу, а Кончіс, поки знімав із тарілок муслінові серветки, ані оком не моргнув.

— Я гадав, що саме цього ви від неї й сподіваєтеся.

— Сподіваюся? — на мить спантеличився Кончіс, але зразу ж зорієнтувався. — Ага, то ви хочете сказати, що я вважаю такі симптоми характерними для шизофренії?

— Шизофренії?

— А ви хіба не цю хворобу маєте на увазі? — жестом запросив мене сісти Кончіс. — Вибачайте. Вам, мабуть, не дуже зрозумілий професійний жарґон психіатрів.

— Зрозумілий. Але…

— Роздвоєння особистости.

— Я знаю, що таке шизофренія. Але ж ви сказали, що Лілі поводиться так… як ви хочете й наказуєте їй…

— Аякже. З дитиною саме так і треба поводитися. Щоб заохотити її до слухняности.

— Вона ж не дитина.

— Кажу це в переносному значенні. Як ото вчора ввечері.

— Але Лілі дуже розумна.

— Кореляція розвиненого інтелекту й шизофренії — це загальновідома річ, — сказав Кончіс із виглядом професора медицини. З’ївши канапку, я вищирився.

— З кожним днем, що я тут гостюю, в мене довшає ніс.

Він скорчив міну здивування, навіть легкого роздратування.

— Ані не гадаю водити вас за ніс. Я дуже далекий від такого.

— А мені здається, що таки водите. Але це дрібниці.

Відсунувшись на стільці від стола, стариган зробив новий жест — рвучко притис долоні до скронь, ніби почувся винен за якусь жахливу помилку. Як на нього, дуже нетиповий відрух. Зразу пізнати, що це награно.

— Я ж був певний, що ви досі про все здогадалися.

— Звичайно, здогадався.

Він пронизав мене поглядом, який мав би спонукати мене повірити. Та я не піддався.

— З особистих причин, на яких не варто зараз зупинятися, я, хоч і ставлюся до Лілі не як до доньки, однак почуваю величезну відповідальність перед тим нещасним створінням, з яким ви провели нинішній день, — виголосив Кончіс, долив окропу в срібний чайник і повів далі: — Через неї, передусім через неї я приїжджаю до «Бурані» й усамітнююся. Я гадав, що досі ви це втямили.

— Еге ж, втямив… Певною мірою.

— Тільки тут бідне дитя може побавитися й дати волю своїм мріям.

— Ви хочете вмовити в мене, що вона божевільна?

— В медицині нема слова «божевільна», воно нічого не означає. Лілі потерпає на шизофренію.

— І уявляє себе вашою покійною нареченою?

— Цю роль я їй сам підсунув. Навмисно накинув. Шкоди ніякої, й Лілі грає собі на втіху. В дечому інші її ролі бувають не такі вже нешкідливі.

— Ролі?

— Почекайте хвилинку. — Кончіс вийшов і тут же повернувся з книжкою в руці. — Це звичайний підручник психіатрії, — пояснив він, гортаючи сторінки. — З вашого дозволу прочитаю уривок. «Одна з характерних ознак шизофренії — це формування галюцинацій, які можуть бути правдоподібні й логічні або ж химерні й безглузді». Лілі належить до першої категорії, — глянув на мене Кончіс і став читати далі: — «Ці галюцинації мають спільну рису — вони завжди стосуються самого пацієнта, часто містять елементи поширених упереджень проти певних форм поведінки й у цілому зводяться до манії величі або ж манії переслідування. Наприклад, пацієнтка уявляє себе Клеопатрою й вимагає, щоб усі підпорядковувалися її волі. Інша хвора вважає, що родичі змовилися її вбити, й інтерпретує невинні й приязні слова та вчинки відповідно до цієї фундаментальної манії». І далі: «У багатьох випадках манія не зачіпає обширних сфер свідомости. У всьому, що стосується цих сфер, пацієнт може видаватися напрочуд розсудливим і логічним навіть спостерігачеві, що знає про хворобу цього пацієнта».