Джон Фаулз - Маг

Я потер носа. На думку спали інші не дуже делікатні питання, що просилися на язик. Недоцільно їх ставити. Оці безконечні похвали моєму розуму викликали в мені сорочачу підозріливість. Є три різновиди розумників. Перший — це мудрі люди. Вони сприймають похвалу їхньому розуму як належну й очевидну річ. Другий — це такі, що мають досить олії в голові, аби відрізнити правду від лестощів. Третій — це, власне, дурні, бо беруть на віру кожний комплімент. Я знав, що належу до другої категорії. Не варто геть у всьому не довіряти Кончісу. Усе, що він казав, могло — власне, могло! — бути правдою. Природно, що й у наш час жалісливі родичі беруть під опіку багатеньких божевільних бідолах і не віддають їх до психіатричних закладів. Але Кончіса аж ніяк не назвеш жалісливим. Не тримається воно купи, зовсім не тримається. Те, що він не брехав, ніби й підтверджувала своєю поведінкою Жулі — схильна задивлятися в далину, емоційно нестійка й непослідовна, скора на сльози. Але підтвердження — це ще не доведення. Цілком можливо, що таку поведінку з самого початку передбачено сценарієм і Жулі не захотіла до решти зіпсувати спектакль…

— То що, — спитав Кончіс, — ви мені вірите?

— Хіба по мені не видно?

— Зовнішність оманлива.

— Даремно ви запропонували мені пілюлю з отрутою.

— Гадаєте, що в цьому домі всю синильну кислоту замінено мигдальним сиропом?

— Такого я не сказав. Я ваш гість, пане Кончісе. Звичайно ж, вірю вам на слово.

Здалося, що на мить від наших облич відпали маски. Я бачив когось не схильного жартувати, а цей хтось — людину, не схильну потурати. Нарешті оголошено про вороже протистояння двох характерів, двох воль. Ми усміхнулися водночас. Обидва усвідомлювали, що робимо це, аби приховати очевидне — ані на гріш не віримо один одному.

— Наостанок скажу вам дві речі, Ніколасе. Перша. Не дуже важливо те, повірили ви мені чи ні. Але конче треба зважати на те, що Жулі сама не усвідомлює, наскільки вона вразлива й небезпечна. Як бритва: її легко зламаєш і так само легко нею поріжешся. Ми всі несамохіть навчилися поводитися з нею беземоційно. Бо Жулі якраз на емоціях і спекулює, коли є нагода.

Втупившись у рубець скатертини, я згадував несмілість, невинність цієї дівчини. Спало на думку, що такі риси характеру можуть бути й патологією… очевидна цнотливість, довічна вимушена відмова від сексу… Та ні, це безглуздя. Але й не можна злегковажити Кончісові слова.

— Ну а друга річ?

— Мушу й про неї сказати, хоч мені й ніяково. Трагедія Жулі ще й у тому, що в неї є природні для молодої жінки прагнення, які неможливо здійснити. Ви, приваблива молода особа чоловічої статі, уособлюєте можливість здійснити ці прагнення, що само собою пішло б їй тільки на користь. Поставлю крапку над «і» — грубу. Жулі потребує з кимсь фліртувати… випробовувати на комусь свої жіночі чари. Таке враження, що в цьому вона вже домоглася певного успіху…

— Ви ж недавно бачили, як я її цілував. А що не попередили…

Кончіс перебив мене, звівши руку.

— Не ваша вина. Коли вродлива дівчина напрошується на поцілунок… це природно. Але тепер, коли ви знаєте правду, хочу наголосити на тому, яку важку й делікатну роль я прошу вас зіграти. Не вимагаю від вас відкидати всі загравання, уникати навіть найневиннішого тілесного зближення, але мусите згодитися з тим, що вам не можна переступати певних меж. З суто медичних міркувань я не маю права дозволити щось таке. Якщо — це тільки припущення — обставини складуться так, що ви не зможете встояти перед спокусою, то мені доведеться втрутитися. Торік Жулі вдалося переконати Мітфорда, що вона неодмінно одужає, аби тільки забрав її звідси й узяв за жінку… Не лукавила. Вона сама вірить у те, що каже. Тому її брехня видається такою переконливою.

Я стримав усмішку. Припустімо, він загалом каже правду, але я, хоч убий, не повірю, що Жулі могла б почувати хоч дрібку симпатії до цього дурноверхого Мітфорда. Мені забракло духу на кпини, бо в стариганових очах відображалися невблаганна суворість і маніякальна переконаність.

— Шкода, що ви мені з самого початку не сказали про це.

— Почасти в цьому й ви завинили. Я не сподівався такої швидкої реакції від пацієнтки. — Усміхнувшись, Кончіс сперся на спинку стільця. — Є ще одне «але», Ніколасе. Я ніколи й нізащо не затіяв би того всього, якби знав, що ваше серце вже зайняте. З того, що ви розказали…

— З цим покінчено. Якщо маєте на увазі радіограму… Я не поїду на зустріч в Афінах.